БУНТ
ТАЄМНІ ЗБОРИ
— Черненко!.. Черненко!..— прошепотіла темна постать, нахиляючись над ліжком.
Черненко, видимо, міцно спав і не поворухнувся.
— Васько, щоб ти здох!..— нетерпляче промовила постать і, шарпнувши за ковдру, здерла її з сонного Черненка.
У великій напівтемній залі, що її освітлювала підсліпувата лампочка, вишикувалося з півста ліжок. Півста мешканців, як уміли, порушували тишу: хто скреготав у сні зубами, хто вигукував незрозумілі уривчасті слова, а хто просто висвистував носом журливі мелодії.
Лампочка правила більше за маяк тим, хто хотів вийти вночі з спочивальні, ніж освітлювала кімнату. Вона була почеплена високо над дверима в заґратованій скриньці і, як ув'язнений злодій, злякано блимала од подувів легкого протягу.
Світло лампи майже не досягало до далекого кутка спочивальні, де над ліжком схилилася постать. Але місяць кидав пасма срібного проміння у широко відчинене вікно, розливав молочну калюжу на підлозі, чітко вирізьблюючи нерухомі силуети ліжок та сонних людей.
Той, хто будив, здерши ковдру, помацав рукою обличчя сонного і раптом, злякавшись, одсмикнув руку: на ліжку замість Черненка лежало опудало, котрому за голову правив чобіт, загорнутий у шорстку суконну куртку.
— Ловко пристроїв! — не могла не висловити свого задоволення постать і, старанно накривши ковдрою ліжко, тихо навшпиньках посунулася до освітленого місяцем вікна.
За вікном чорніло купами дерев і будівель велике шкільне дворище. Там, де земля була вільна од чорних нічних тіней, сріблясто виблискувала росяна трава та біліли освітлені ромби покрівель, створюючи різкі контрасти з чорною смолою тіней.
Навколо все спало, тільки вартовий порушував тишУ своєю невгамовною калаталкою та десь за стайнями спросоння гавкав пес і, не довівши задуманої справи до кінця" засинав від гіпнозу місячного світла.
Хлопчик років чотирнадцяти, припавши до лутки, намацував за вікном ринву. Переконавшись, що вона прибита міцно, він тихо перекинув ногу назовні і безшумно, як кішка, зник за вікном.
Місяць хлюпав холодне світло на землю і байдуже дивився більмастим оком, як Матюшка Карпенко торкнувся босими ногами землі, озирнувся навколо і, нікого не помітивши, шмигнув у густу тінь під ялини.
Десь за свининцем заіржала коняка, сполохана пташка вилетіла з кущів і струснула росу з гілки. Матюшка причаївся в тіні ялини і зачекав. Переконавшися, що все навколо спить, він з полегкістю зітхнув і став підкачувати холоші штанів. Тепер він був певен, що його ніхто не помітив, а вартовий при виході з шкільного будинку, певно, спить, сидячи на брудних сходах.
У двоповерховому шкільному будинку, що з нього допіру вислизнув хлопець, було тихо і спокійно. Стіни його дивилися на місяць чорними проваллями одчинених вікон, і Матюшка, очима змірявши височину, з якої щойно зліз, крадькома подався геть од будинку.
Перескочивши дорогу, що перетинала всю шкільну садибу, він опинився перед парканом, за котрим чорними купами видавався сад. Просто за парканом стояла сторожка, яку треба було обминути, щоб не наскочити на вартового. Прийшовши в тіні до того місця, де кінчилися купи дерев, Матюшка миттю перемайнув за загорожу.
Роса з кущів малини рясно посипалась на хлопця, вимочивши груди й плечі. Він причаївся і прислухався.
Десь од саду почулися голоси і чиясь хода. І хоч незабаром усе затихло, та в голові виникла панічна думка, що хтось викрий злочин проти шкільного порядку, і Кобра з своїм єхидним електричним ліхтарцем в супроводі Онучі йде садом, щоб "накрити" злочинців. Та цю думку заступила друга, Що заспокоювала. В той бік стояла пасіка, і, певне, дід Они-сим обходив свої володіння, розмовляючи з старим псом Ковтуном.
Тепер лишилося пройти малинник, а там, за капустя-нищем, у теплиці, його ждуть.
Коло дверей в теплицю його покликав Сашко Хвостов і пРошепотів:
— Там, у теплому відділі...
Теплиця містилася на великій галявині, оточеній з усіх боків деревами. З півночі, нахмуривши чорні віти дубів, мовчазно стояв столітній парк, а з півдня півкільцем розташувався овочевий сад, дихаючи холодними пахощами д0. стиглих яблук.
Галявина була засаджена капустою, баклажанами та різним гострим пахучим корінням і край неї, повернувшись глухою стіною до лісу, а блискучим скляним схилом до саду, бовваніла теплиця. її грубе тіло наполовину вгруз, ло в землю, а нижній берег скляного схилу майже доходив до землі.
Пройшовши перший холодний відділ, Матюшка опинився в теплому відділі, що парко дихнув на нього тропічною рослинністю.
З-за дальших дверей з темного відділу, де взимку переховувалося різне коріння, пробивалося ледве помітне світло і чулася притишена розмова.
— Ну, тепер, здається, всі? — спитав Сашко і, не чекаючи відповіді, вийшов, щільно зачинивши двері. Йому, як вартовому, треба було бути коло парників на городі, а при потребі й попередити товаришів про небезпеку.
В теплиці п'ятеро хлопців сиділи, хто на чому умостився, і пошепки розмовляли. Недогарок свічки горів, приклеєний до перевернутого догори дном квітникового горшка.
— Ти нічого не бачив? — спитав Микола Савенюк Ма-тюшку.
— Ні, всі сплять...
— А той негідник, Коржов, теж спить?
— Здається...
— Гляди, щоб він, бува, не підгледів... Шпійон... Савенюк був кремезний, але тихий хлопець, на прізвище
Панич, хоч і був він найменше схожий на панича. Цю назву йому "приклеїли" товариші за те, що, приїхавши до школи, він напочатку ходив у калошах, ніколи їх не скидаючи. Калоші були високі і неймовірно великі, так що Паничеві доводилося напихати в них паперу і ще чогось, що втратило певні ознаки. Чи то була ганчірка, чи мочала, а може, и сіно,— певне, й сам Панич уже забув, бо знімати калоші з драних чобіт доводилося рідко, і то, тільки лягаючи спати.
Згодом Миколка калоші скинув, як дістав з дому нові чоботи, але вони ось уже другий рік красуються під його ліжком, і вся спочивальня користається ними вночі.
— Тому підлизі треба морду набити.*. Може, звички свої кине...
Це теж було адресовано ненависному Коржову, і адресу* вав загрозу Митько Зорченко, або Бізон, що своєю фізичлою силою цілком виправдував таке страшне прізвище. Він був кремезний, як молодий дубок, а над чотирикутним обличчям його стирчала стріха шорсткого русявого волосся, надаючи йому справді бізонячого вигляду. І силою своєю він виправдував назву,— ніхто з молодших класів не міг сперечатися з ним, а з-поміж старшокласників хіба тільки Дов-гополюк без особливої небезпеки міг його чіпати.