Бухтик з тихого затону

Страница 2 из 32

Рутковский Владимир

А в цей час Сергійко і Оля стояли на узліссі і не зводили очей з дороги, що вела від станції.

— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.

— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергійко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нічого.

— Добре тобі так казати, — заперечила Оля і раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.

— Але й моя мама теж повинна приїхати цією електричкою...

— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, і з її очей покотилися сльози.

— Ну, от ще... Чого б це я плакав? — втішав її Сергійко. — Все буде гаразд! Ти ось що... тепліше вдягнися, і ми підемо їх зустрічати.

Оля витерла очі і слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторні копитця і на узлісся вилетів збуджений Бухтик. Його веселі очі палали, мов два вогники, шерсть на голові розкошлатилася так, що й ріжок не було видно.

— Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пішли узліссям. — Отепер ви вже нікуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк і пильно подивився Сергійкові в очі. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогодні не такий...

— Трапилося, — зітхнув Сергійко. — Мами наші кудись поділися.

— Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули!

— Що? — перепитав Сергійко. — Ви з Даванею? Та як ви посміли? Вони ж наші мами, розумієш ти чи ні?

Бухтик знітився.

— Та я що... Це все Даваня придумав.

— А хто його підмовив на таке. Хто, як не ти?

Бухтик скоса зиркнув на Сергійка.

— Я його не підмовляв... Ну, хіба що зовсім трішечки. А він взяв та й сам підмовився.

— Немає такого слова — підмовився.

— А чому немає? — зацікавлено запитав Бухтик.

Сергійко лише зітхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годі! То йому конче треба знати, як їхній лікар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповідай йому, як працює телевізор, — Бухтик мріє створити щось подібне у себе в затоні. А тепер пояснюй, чому немає слова "підмовився"...

— Бухтику, не крути хвостом...

— А я й не кручу, — відказав Бухтик і озирнувся на свій хвіст. — Звідкіля ти взяв, що він крутиться?

— То я просто так сказав. У людей так мовиться...

— А чому саме так мовиться? А чому не інакше?

— Потім поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами?

— Нічого такого ми їм не зробили. Лише в ліс заманили та й годі. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слід — і тоді Даваня знову наверне їх до станції.

— Навіщо ви це зробили?

— Ну як же ти не розумієш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собі. А ви тут залишитеся. Ви ж хотіли цього, так?

— Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергійко. — Якщо наші мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу!

Бухтик заціпенів. Його очі злякано вдивлялися в Сергійкове обличчя.

— Он ти який... — повільно сказав він. — А як же наша дружба?

— Та я просто так... — схаменувся Сергійко. — Зачекай, я не те хотів сказати!

Але Бухтик вже повернувся до нього спиною і щез у лісі.

Обидві матері промокли наскрізь і тепер тремтіли від холоду.

— Тільки б зустріти людей, — вибиваючи зубами частий дріб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустріти!

— Або вийти на іншу дорогу, — підтримувала її Сергійкова мама. — Нехай вона буде найгіршою, лише б вивела кудись!

— А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвітлішало?

— Бачу, — згодилася Сергійкова мама і раптом вигукнула: — Дивіться — дорога!

І вони наввипередки подалися по ній.

Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бік вишикувалося кілька будинків з великими прозорими вікнами.

— Та це ж наш санаторій! — в один голос вигукнули мами.

Їм назустріч вже бігли Оля з Сергійком.

— Матусю, ти приїхала! — ще здалеку гукала Оля. — Нарешті ти приїхала!

Мати пригорнула до себе доньку і заходилася цілувати її так, ніби кілька років не бачила.

— Коли б ти тільки знала, — сказала вона через хвилину, — що з нами трапилося по дорозі!

— Ось бачиш, — Оля з-під маминої руки подивилася на Сергійка сяючими очима. — Я ж тобі казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!

А неподалік від них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.

— Вони поїдуть... — з розпачем шепотів він сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я... тоді мене все одно що й не буде на світі!

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

— Трохи не забув, — сказав тато і знову схилився над сумкою. — Я ж тобі подарунок привіз!

І ось на Олиній долоні лежить чудернацька пухнаста іграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повинні бути великі вуха. І великі очі. А в цієї й не розбереш — чи то вуха, чи то ріжки. І очі іграшка мала зовсім інші, і вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: "Бу-бу-у..." А на обличчі сяяла така зворушлива усмішка, що Оля не втрималася і міцно притиснула татків подарунок до щоки.

— Подобається? — запитав татко.

— Ще й як! — щиро вигукнула Оля. — Тепер це буде моя найулюбленіша іграшка!

— І яке ж ти збираєшся дати їй ім'я?

— А хіба в неї немає імені?

— Нема, — сказав татко. — Вона ще без імені живе.

— Тоді... тоді я назву її Бухтиком.

— Дивне ім'я, — зауважив татко. — Але гарне. Що ж, нехай буде так.

Татко ще трохи посидів поруч з донькою, потім поцілував її і піднявся.

— Ну, видужуй швидше, — сказав він і вийшов з лікарняної палати.

Більше Оля татка не бачила. Він не повернувся з польоту.

А Бухтик був його останнім подарунком доньці.

Це була наймовчазніша дівчинка в усьому лісовому санаторії.

В їдальні вона сиділа навпроти Сергійка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот і першою підводилася з-за столу.

Інші дівчатка з таємничим виглядом перешіптувалися між собою, переглядалися, а Оля мовчала. Інші дівчатка з цікавістю позирали на місцеву знаменитість Вітька Капустіна. В санаторії вже кожному було відомо, що в своєму шкільному драмгуртку він грав найголовніші ролі. Від цих поглядів Вітько ставав поважним і гордовитим, мов той індик.