Але сухо ляскають штепселі, і струнка електрика заливає залю. Очи у всіх жмуряться, і всі – ніби прокидаються…
"Вернулися…" Фу. Та це ж просто; ось заля з колонами і столиками, за якими звичайні собі щоденні читачі, з залі можна вийти в коридор і зійти вниз по сходах. Там – звичайна вечірня вулиця, рух і вітрини… публіка, а вгорі, може, зорі чи місяць, і все.
Чари спали… Заля потягається, усміхається, розглядає саму себе. Зсовуються столики, встають, виходять, входять: світло й оживлено.
Зі мною теж метаморфоза відбувається враз і несвідомо: враз, наче й не було нічого; і стомлений читанням, я, щоб одпочити, починаю розглядати столики.
"Того" ще немає. "Той" – це один у ленінці й піджакові. Коли входить до залі, завжди прищурливо зводить брови і жмурить очи: ніби не добачає. Мені хочеться порадити йому справити пенсне. За одним столиком помічаю "справжнього мужа", сидить, закинувши на потилицю руки, білявий профіль показує самовпевненість і гордовитість.
"Цікаво б з цим помірятись поглядами", – думаю і бачу кострубату постать незмінного читача.
"А-а… безмежна доброта, мій милий прототип – він уже тут".
Мій прототип сидить нерухомо в стільці і мовчки переживає муку Христа, якому не призначена Голгота. На нім пом’ята "шинелішка" салдатська, виглядають онучі з ботинок, незагребена копиця переплутаного волосся. Але скільки доброти в зів’ялих очах світиться?! Вона затоплює йому все сіре, порізане борознами обличчя; вона болить йому, ніде діти, ні на кого вилити – тому й вираз очей – безконечна печаль… і мріє вона про маленьку пляшечку спирту…
За вікном – у голубій темені почепились дві зірки. Не хочеться читати. "В повноті акції більш чудес, ніж у болісних мріях Фауста, – коротко зауважую собі, пригадавши недавні переживання… – Мефістофель зник – досягай сам…"
Треба йти, народжується свіжий апетит: я ж не обідав… Але що робити з букетиком, що лежить ось поруч на столі – не принесу ж його додому? Оглядаю сусідніх панночок, і в голові блиснула раптова ідея – еврика!..
Поспішно одриваю клаптик паперу з блокнота і, схвильований образами, що налинули, мерщій, похапцем пишу:
"Тобі, невідомій, з голубими (я вгадую!) очима, незнайомці, що прийдеш сюди – цей букетик синіх камертонів. Перші ніжно прозвучали вони серед дзвінкої переливності ранньовесняної, порожньої ще ночі, пробившись крізь крижану плівку назустріч сріблистим струменям небес…
…І коли нагадують вони тобі про щось безповоротно загублене – співчуваю: я теж багато днів назавжди загубив… Або як радісна наївність твоєї молодості, ще тільки готуючись сприйняти меси життя, таємно хвилюється – теж і я маю на нього, на життя, неоплатні векселі… Хай продзвенить душа твоя тугою радости, відчувши неповторність моменту. І зрозумій прекрасну трагікомедію того, хто, не зробивши до 26 років нічого, задивляється ще на свою зорю, при чім – в екстазі сумнівної віри – болісно хоче забути, що він сьогодні ж не… обідав.
К. Ю. Ц.".
Скінчивши, бгаю папірець і вкладаю в щілинку, збоку столу. Букет кладу на стільці, підсовую під стіл і, взявши книжку, виходжу.
…Наближаючись додому, я сходжу вниз по вулиці.
Вже пізно, десь біля години, і на вулиці можна гратись: я один, тільки з інших кварталів міста доходять порожні дзвінки трамваїв.
Невидимий місяць виповнює повітря й передміську далину тихострумчастою прозір’ю, що ніжно мерехтить і переливає, як луска. І пахне молодим. Угорі веде тремтячий танок малюсінька, хистка весняна зоря.
І коли я задивляюсь на неї, згадую мої давні, провінціяльні фантазії – як колись я уявляв весну в образі молодої дівчини з грудним і переливним голосом, і що вії в неї, вщерть напоєні тривожною втомою, спущені. І зразу це хвилює мене, викликає в пам’яті неможливе: мою загублену велику любов.
Взагалі ж, мені більш ніж чудесно. Здається, я б літав. Багато передумано, і все ясно, все вкладається в могутню закономірність вищої математики фактів; а одгуки згадки про записку до синього букета – переплітають фантазії хвилюванням хорошого, молодого авантуризму…
Ось і дім. Бачу: № 85 світиться тихо, скромно серед ночі.
Мої кроки притишуються… і – о, немічність людини!.. – "Все таки, – вертається думка до конкретного, – неприємна ця історія з посадою. Це ж… я втрачу, – з тихим сумом думаю, – свою свободу, свободу вільних мандрівок безпорочної своєї мисли… І по чім знать? – думаю далі. – Може, атмосфера службового кар’єризму викличе до життя в мені "розумні", "здорові" здібності і мене захопить скепсис ділової людини, і я охолону, і все забуду, і – заквітчаний всіма чеснотами цехової пристойності – переведусь на статистичний тип…"
Рішучість щодо посади надломлюється, зростає впертість проти неї, якось не хочеться й додому заходити. А моя робота, і весь звичний розпорядок дня?
Увійшовши в двір, бачу в вікнах нашої кімнати тихе світло: дружина дома, але, певно, спить, прикрутивши лямпу.
І уявляючи до найдрібніших деталів усю нашу кімнату з її сірими пошарпаними шпалерами, з грубим "антуражем", з вірьовками, де висить білизна, холодну, ще непривітнішу через суперечки та ворожнечу з дружиною за мої невдачі, жаль до себе і слабкодуха розпука враз стискають мені серце. Досадно і огидно. Я терплю тепер за свою несміливість розв’язати якось цей заплутаний клубок відносин.
"А ти, дурню, ще в букетики бавишся", – похмуро говорю до себе, обережно одмикаючи двері; перед перспективою голодного сну гра в проліски видається нерозважним дитинством.
Дійсно, моя дружина спить, укрившись шубою, нероздягнена і в непосланім ліжкові. Як і вчора, в головах стиха жмуриться прикручена лямпа.
Я повертаюсь навшпиньках. Але в кімнаті – чую витоплено, і груба ще не прохолола. Пахне чимсь приємним. Не розуміючи, дивлюсь на стіл, де навалено ріжних закупок, і широкі листи рудого паперу недбало вкривають їх. – ?… Підходжу, і…
Уявіть голодного, і тому – песимістично злого – вовка, що десь серед мовчазності арктичної ночі натрапив ураз на табор подорожніх. Все спить; лише стиха дотліває вугілля ватри. Всередині бачить вовк недбало кинено щось поживне, розкішне, прекрасне поживне.