— Ну що ж, може, се краще, робота...
— Завтра я поїду, оповіщу Микиту, щоб приїздив до гурту. Може, й справді все буде як слід...
— Може... ну, добраніч.
— Віро!!
— Що? Такий ви якийсь збентежений сьогодні, Андрію. Що з вами?
На хвильку мовчання. Тихо так. Чути, як з берізки прив'яле листя впало додолу.
— Нічого такого... Ось вже минули в безодню віків сих три роки, що ми укупі прожили, і починається нове...
— Так наче... на нову квартиру переїздимо і жаль стискає серце, говорячи вашим лирічним виразом?
— Еге, так. Ну, добраніч,— Андрій раптом стиснув їй руку і поцілував.
Затремтіла Віра. Заплющити б так очі — і нехай минають хвилі, дні, віки...
IV
Сонце зійшло, і раптом блідий при місяцю, тихий, задуманий сад ожив, защебетав, зашамотів, зашепотів, посилаючи привітання золотим промінням.
Віра здивовано оглянула себе: вона на горбочку, на лаві, над кручею. Он там проти білі берізки наче плачуть, і потішає їх, голубить тепле проміння. І досі вона в тій самій святочній блакитній сукні/яку вчора ще ранком одягла для зустрічі Петра і яку не могла скинути навіть ввечері, не зва-жаючись переодягатися в присутності Петра. І чого вона тут досі? Зараз наче задрімала, а раніше, раніше...
Стиснула голову руками й зітхнула. Щось таке жахне сталося... Петро, Андрій... Петро спить там, в її спальні.
Вночі, попрощавшись з Андрієм — він її руку поцілував,— вона пішла до Петра. Він саме збудився і кликав її.
Саме зібрався роздітися і перейти в спальню. Взяв її руки, хотів цілувати. Дала йому ліву, а ту, на якій поцілунок Андріїв горів, сховала...
Рум'янець сорому на спомин сього залив бліді щоки Віри.
Потім що було? Так, потім вона, замість того щоб лишитися з Петром, як він і чекав, сказала, що в неї голова болить, що хоче подихати свіжим повітрям в садку, і лишила його самого. Сказала: "Я швидко прийду",— і не пішла до нього зовсім. Ходила в саду, а отеє перед ранком сіла тут на лаві і задрімала. А поцілунок Андріїв досі на руці горить...
Як же так? Чому не могла лишитися з Петром, приголубити його? Не могла... Чекав її, тепер, мабуть, спить... А далі? Зітхнула.
Ах, голова не вміщає сього всього... Се якийсь ураган вскаламутив чисте спокійне озеро життя. Було так тихо, затишно. Праця, вечори спочинку, розмови з Андрієм, очікування Петра; як гарно було посилати йому листи, шити сорочки...
Ні, се все мара якась... голова закрутилася від вчорашнього бурного дня... Треба одпочити, взяти себе в руки — і все буде гарно. Привикла просто до Андрія за сей час і трохи одвикла від Петра. А Петро ж її коханий чоловік.
Ось там вікно Андрієве. Ще спить, мабуть... а може, встав? Як спить, то піти б сісти тихенько, провести рукою по волоссю, не розбудити тільки, ні...
Чого вікно розчинене в нього? Ага, їй треба щось сказати йому, а потім піде додому...
— Андрію! — гукнула, підійшовши до вікна.— Андрію!.. Може, вже в ліс пішов...
— Андрію! — відслонила занавіску.
Незім'ята постіль... розкидана одежа. На столі якісь папери, на паперах — лист... Лист — їй.
"Віро, пам'ятаєте, Ви учора пропонували мені написати вірші з приводу жалю, який охоплює мене, коли певний період життя навіки минає і настає інший... Отже пишу тепер Вам, тільки не вірші... Слухайте, Віро, я їду од Вас. Наче злодій, вночі беру я свій невеличкий клуночок і тікаю. Куди? Хоч світ за очі! Чому? Ах, се "чому"... Ах, слухайте, слухайте, Віро: якби зараз рука Ваша в моїй лежала, якби головка Ваша пригорнулася до мого плеча — я б не тікав. Я не йшов би волочитися по світі. Але як згадаю, що, може, в сю хвилину інший Вас цілує, пригортає, я жити не можу тут поруч. Я не збожеволів, ні... Знаєте, я покохав Вас, кохаю. Розумієте Ви, горда, неприступна Віро, взірець жінки й матері? Я покохав Вас з того самого дня, як Петро доручив Вас мені, свому найдорожчому приятелеві... Пам'ятаєте той день? Пам'ятаєте, як я опікувався Вами тоді, як розважав Ваше горе? Як доглядав, як були хворі? Як няньчив Петруся? Як я, мов тінь, блукав всюди за Вами, сповняючи дружнє доручення... Пам'ятаєте наші вечори зимові: Петрусь спить, а ми читаємо, говоримо про Петра? Пам'ятаєте страшні ночі біля ліжка хорої дитини, хрипле дихання, термометри, лід, подих смерті і, нарешті, кризис, надії, веселі очка дитячі, сміх... Пам'ятаєте! А садок сей і "нашу" працю в ньому, "наші" спільні яблука, груші... "Наші"... І я, сліпий, не знав, що кохаю Вас, що ходжу, мов тінь Ваша, за Вами, бо тягне мене до Вас, бо хочу бути з Вами; думав, що роблю се все, тільки сповняючи дружній обов'язок. І лише тепер, коли не чутиму раз" по раз легкого шелесту Вашої сукні, Ваших кроків — Ви ж тепер не самі і Вам не треба моєї присутності,— коли вже позбавлений тої атмосфери тепла і гармонії, що Вас оточує,— я зрозумів, я відчув, що — кохаю Вас безмежно.
І ось зараз вечір, перший вечір без Вас — я не знаходжу собі місця. Я божевільно хочу туди, до Вас, в "спочинкову" кімнату, яку ми самі старанно оклеювали шпалерами і прибирали квітками. Хочу туди, до Вас, в Ваш куточок. Щоб було як учора, як позавчора, як місяць, два тому, як два роки тому...
Там на софі, в "спочинковій" кімнаті — я бачив — про-стягся втомлений, знесилений мій найдорожчий приятель. Він три роки чекав сеї хвилі — спочинку в рідній хаті... три роки думав про Вас, мріяв, уявляв Вас... а я — сих три роки дивився на Вас і — дурний — не впав до ніг Вам...
Лишитися хіба? І щовечора сидіти віддалік Вас, мов чужий. На "моїм" же місці, проти Вас, сидітиме Петро.
Чи лишитися і, може, "завоювати" Вас? "Завоювати" і забрати з собою Вас, кохану, любу, трошечки сувору й солідну... забрати з Петрусем, моїм духовним сином, з яким я зріднився за три роки...
"Завоювати" ...коли вже три роки прожив біля Вас і не скаламутив безжурного спокою Вашої душі, то де ж вже мені тепер "завоювати"...
Та й як Петро? Петро — мій найближчий приятель... І ще такий приятель, що довірив був жінку мені...
Ах, голова горить.
Пишу вдруге після побачення з Вами там, над кручею. Вийшов в сад освіжити палаючу голову і зустрів Вас Одне слово так рвалося мені з уст... але... я таки втікаю, мушу втекти.