Будиночок над кручею

Страница 3 из 6

Романович-Ткаченко Наталья

Йшли вони вузенькою уличкою, вже між лавами високих сосен.

— Ось сосни — сі не змінилися... такі, як і три роки тому...

Сюдою, сею самою стежкою, проводжали вони його тоді — укохана жінка і найдорожчий приятель. І ось тут, під сими соснами, урочисто доручав він свою засмучену жінку своєму приятелеві. Тоді так само бір червонявий мовчав, а отсі берізки на узліссю біля саду тихо шепталися. Тільки листя їх зеленіше,.свіжіше було... весна була тоді.

— О, се вже такий наш дім! — поклик здивування і вдоволення вирвався йому з грудей.

Отже, казав він, що найкраще там, над кручею, будиночок ставити... Одмовляли Віра й Андрій, казали — може завалитися. А йому чудово там...

— Ми його трохи таки опорядили,— вдоволено відповів Андрій.

— А се такий славний молодий садок, той, що ми насадили укупі?

Ще до заслання, майже чотири роки тому купив на гроші, що від батька в спадщину одержав, всю землю для себе і для Андрія, свого любимого товариша. Мав багато намірів, планів. Почав будувати будинок... але заслання... і все се здійснив Андрій. Він вже й частину грошей виплатив за землю, Віра писала.

Петро розглядав садок, будинок, до якого ще треба перейти широкою чистою стежкою.

Високі стрункі гвоздики, пахучі чорнобривці, пишні жоржини по обидва боки стежки вітали його, всміхалися рожеві яблука на молодих деревах, великими сріблястими китицями синіли сливи.

— Тату, тату, справжній мій тату! — смикало Петра за ковнір хлопчисько, яке досі трохи перелякано сиділо в нього на руках, але не наважувалося й злізти.

— Що, синку?

— Чому в тебе такий капелюх поганий і сорочка подерта? Треба, щоб мама зашила... треба, щоб тато Андрій дав тобі свого бриля. Ти ж мій справжній татусь, а се татусь Андрій,— запускаючи пальці в шовкове волосся Андрія, щебетало хлоп'я.

— Ах ти ж мале,— трохи збентежено зсунув брови 'Петро.— А ти ж мене любиш?

— Люблю,— солідно відповів Петрусь.— Ти ж мій тато.

— Так, так, жінко, ти вже мене почисть трохи, вимий, пригладь... бач, власний син критику на мене наводить,— пожартував Петро. І зараз же наче злякався своєї сміливості. Ся ж Віра, яка отеє йде поруч його, наче не та його Віра, близька, рідна дівчинка, яка проводжала його сумними заплаканими очима, не та близька, своя, з якою було гарно, весело, просто. Се якась розквітла, неприступна жінка, з спокійними впевненими рухами. Але ті самі оксамитові сині очі, бліде задумане чоло, білі тонкі руки, які хочеться цілувати... Така велична, наче сонцем осяяна... Мати його сина... Мат и...

Йому захотілося стати перед нею на коліна, пригорнутися до неї. Але так наче не сміє її за руку взяти. Може, се тільки тому, що не вдвох вони та й довго не бачилися. Як зостануться вдвох, він знайде свою рідну дівчинку.

І очей не може одвести од Віри: гарна, яка гарна, і як він її любить.

Віра іноді відповідала йому поглядом.

Змарнів, почорнів, знесилився, видно... бідний. Ну, поправиться вже дома...

І взяла його за руку.

— Що, брат Андрію, задумався? — всміхнувся Петро приятелеві.

Андрій раптом змішався й почервонів.

— Я? Ні, нічого...

— Ну, ну, нічого... кажи... певне, закохався. Віро, чи не працювали тут у нас часом гарненькі товаришки? Може, яка полонила серце Андрія?

— Може... Хіба я знаю... Мене ніхто не наставляв сторожем до Андрія, а навпаки.

— Віро,— з легким докором прошептав Андрій.

— Се ти мені вже закидаєш, що я Андрія сторожем до тебе приставив. Ну що ж, хіба не гарний сторож?

— Та вже такий гарний, що кращого не треба...

— Ну, дякую тобі щиро, друже. Знаєш, справді я тому тільки міг спокійно перенести розлуку з Вірою, що знав, що вона не самітна, знав, що ти з нею, мій приятель, який і роз-важитьЛЇ, і поможе в якій пригоді. Правда, помагала мені переносити заслання і та свідомість, що я один терплю всі невигоди, а не жінка й дитина; та й, крім того, особисті почування не повинні ставати на перешкоді праці: хоч і як Віра рвалася їхати зі мною, а краще, що лишилася тут, при роботі...

— А! от се та площинка, що вкрита була березою, кропивою та будяками? Що тут поробили, чарівники?

Червоний мак, сині волошки, рожеві левкої, айстри фіалкові, білі, темно-рожеві,— різнобарвний килим розстелювався перед домом і блищав, всміхався назустріч сонцю.

Вчорашньої зливи мов не бувало. Сонце висушило блискучі сльозинки, які ще ранком котилися по пелюстках на листячках, на різнобарвних головках квіток, на зелених гілках вишняку, яблунь. Цілувало землю жагучими поцілунками, проміннями. Висушило ріки, озера сліз. Заблищала, запишалася земля і усміхається. Червоніють-блищать умиті яблука, синіють сливки, піднімають жадібно до сонця пишні головки айстри. Травиця зелена мов свіжа зовсім; де-не-де тільки розкидано жовті плями серед зеленого килиму. Блакить неба злилася з зеленню в очах Петра, блиск сонця засліпив очі; зворушливо закликали до себе розчинені змережаними занавісками віконечка будинку; і здалося йому, що все навкруги заспівало і засяло.

— З якого пекла до якого раю трапив я,— схвильовано мовив Петро раптом і знесилений опустився на стілець біля ґанку, закривши лице руками.

На столі перед ґанком на таці височіла купа червоних великих яблук.

III

Розкішно пахне матіола, ся нічна, непомітна навіть удень квітка. Прилучає до неї свої пахощі і скромна резеда і високі, стрункі левкої. І здається, що всі сі пахощі линуть від усіх квіток і прекрасних червоних маків, від ніжних айстр, від граціозних гвоздиків, від сих квіток, які лише око чарують своєю красою, а нахились, понюхай — не пахнуть вони, здається, сі пахощі хвилями підіймаються від землі, несуться поволеньки вгору і хочуть досягти місяця. А місяць — все тікає з хмарки в хмарку, і ніяк не доженеш його. Ось нарешті виплив в чисте безхмарне повітряне море і посувається — срібний, прозорий — все наперед, все наперед. Ось тепер він без перешкод ллє свої проміння на сей садок на горбочку, на квітник, на широку круглу запашну клумбу.

— Заснув,— шепотом сама до себе говорить Віра, виходячи з ґанку на широку алею, що обгинала будиночок і вела до кручі. Неспокійно щось їй, і така схвильована душа.

Сей цілий день — наче ураган, який налетів, і тихого, ясного, лагідного озера життя — мов не бувало. Вскаламу-чене, шумливе, бурхливе море...