Раптом усе стихло. Касбаум перестав читати, вірша. Навіть пан Модерзон підвів голову і прислухався. Сталося щось навдивовижу приємне. Десь на задній парті у раптовій тиші забриніли тоненькі, кришталево чисті звуки і попливли по класу солодкою, ніжною, зворушливою мелодією. Це хтось приніс годинник з музикою, і ось серед уроку англійської мови він заграв "Твій образ в мене в серці!". Та тільки-но затихла та чудесна мелодія, як скоїлося щось страшне… Спало несподівано, жорстоко, владно і всіх приголомшило.
Двері без стуку, рвучко відчинилися навстіж, у них з'явилася висока, страхітлива постать, щось муркнула і одним скоком опинилася перед класом… То був Господь Бог.
Пан Модерзон посірів, схопив стільця й витер його носовичком. Учні зірвалися на ноги, мов ошпарені, виструнчилися, посхиляли голови і з ревної відданості аж поприкушували язики. Запала мертва тиша. Хтось зітхнув з напруження, і знов стало тихо.
Директор Вуліке хвилину оглядав ряди учнів, що стояли, вітаючи його, тоді звів руки з брудними лійкуватими манжетами і, розчепіривши пальці, махнув ними, ніби збирався вдарити по клавішах.
– Сідайте! – гримнув він басом.
Клас сів: Пан Модерзон тремтячими руками підсунув стільця, і директор опустився на нього.
– Продовжуйте урок! – звелів він, і це прозвучало так грізно, ніби він сказав: "Зараз побачимо, і горе тому, хто…"
Усі знали, чого він прийшов. Пан Модерзон повинен був продемонструвати йому свою педагогічну майстерність, показати, чого навчилися учні цього класу за його шість чи сім уроків; ішлося про роботу пана Модерзона, про його майбутнє. Асистент мав жалюгідний вигляд, коли, ставши знов за кафедру, звелів котромусь учневі продекламувати вірш про мавпу. І коли досі випробовувано й оцінювано тільки учнів, то тепер те саме чекало й учителя… Ох, і йому, й учням довелося скрутно! Поява директора була цілковитою несподіванкою, і ніхто, крім двох чи трьох учнів, не був до неї готовий. Але пан Модерзон не міг цілий урок питати Адольфа Тотенгаупта, який усе знав. А що в присутності директора годі було читати вірша з книжки, становище склалося страшне. Коли надійшла черга перекладати "Айвенго", то лиш єдиний граф Мельн міг сяк-так із ним упоратися, бо читав той роман з власного бажання. Інші ж, покашлюючи і заникуючись, плуталися в незрозумілих словах. Викликано й Ганно Будденброка, і він не здолав жодного речення. Директор Вуліке щось бурчав, ніби хтось шарпав найнижчу струну контрабаса. Пан Модерзон ламав свої маленькі, незграбні, поплямлені чорнилом руки і жалісливо проказував:
– А досі все йшло так добре!.. Так добре!..
Він проказував це ще й тоді, коли почувся дзвоник, розпачливо звертаючись чи то до учнів, чи до директора. Але Господь Бог стояв, страхітливо випроставшись, схрестивши руки, невблаганно хитав головою і дивився кудись понад головами учнів…
Тоді звелів подати журнал і неквапом записав усім, хто погано відповідав або зовсім нічого не знав, шістьом чи сімом учням, зауваження за ледарство. Панові Модерзону директор нічого не міг записати, але його становище було ще гірше; він стояв блідий, зламаний, знищений. Ганно Будденброк теж дістав зауваження.
– Ну, я вже вам зіпсую кар'єру, – сказав наостанці директор і вийшов.
Почувся дзвоник, урок скінчився. Так, видно, судилося! Завжди так буває. Коли ти найдужче боїшся, все, як на глум, кінчається майже добре, а коли ти не сподіваєшся ніякої біди, вона валиться на тебе. Тепер уже не було ніякої надії перейти навесні до наступного класу. Ганно встав і, стомлений, пригнічений, торкаючи язиком хворого зуба, вийшов з класу.
Кай підійшов до нього, обняв за плечі, і вони разом зійшли на подвір'я серед гурту схвильованих учнів, що обговорювали цей незвичайний випадок. Він боязко, ласкаво зазирнув Ганно у вічі і сказав:
– Вибач, що я вискочив з перекладом. Треба було промовчати, щоб і мені записали зауваження. Це так було негарно…
– А хіба я не відповів Мантельзакові, що означає "patula Jovis arbore, glandes"? – сказав Ганно. – Так уже вийшло, Каю, нічого не вдієш. Не переймайся цим.
– Та воно так. Отже, Господь Бог хоче зіпсувати тобі кар'єру. Що ж, доведеться скоритися, коли така його недовідома воля… "Кар'єра" – що за слово! Кар'єрі пана Модерзона тепер також кінець. Він, бідолаха, ніколи вже не стане старшим учителем! Так виходить, що є молодші вчителі і старші вчителі, а просто вчителів немає. Нам з тобою цю мудрість важко зрозуміти – вона тільки для дорослих, для тих, хто знає життя. Можна сказати, що хтось добрий чи поганий учитель, але як можна бути старшим учителем, я ніяк не збагну. От якби поговорити на цю тему з Господом Богом або з паном Мароцке. Ото б зчинилося! Вони б образилися, покарали б мене за зухвальство, а вся моя вира, що я кращої думки про їхній фах, ніж вони самі… Та годі, що про тих носорогів балакати! Хай їм грець.
Вони походжали подвір'ям, і Ганно задоволено слухав Кая, який всіма способами намагався розважити товариша, щоб той забув про зауваження.
– Бачиш хвіртку? Вона відчинена, а за нею вулиця. Що, якби ми з тобою вийшли і трохи прогулялися тротуаром? До кінця перерви ще шість хвилин, і ми встигли б вернутися. Але в тім-то й річ, що не можна. Розумієш? Хвіртка відчинена, немає грат, жодної перешкоди немає, тільки поріг. А все-таки нам ні на секунду не можна його переступити, навіть думати про таке не можна… Ну що ж, підкоримось! Або візьмімо інший приклад. Хіба ми можемо сказати, що тепер десь пів на дванадцяту? Ні, тепер урок географії: ось як ми повинні міряти час! А тепер я питаю: хіба це життя? Все навпаки… О боже, коли цей заклад випустить нас із своїх ніжних обіймів!
– Так, а потім що? Ні, Каю, тоді виникне питанням що далі? Тут принаймні про таке не треба думати. Відколи помер мій батько, пан Кістенмакер і пастор Прінгсгайм щодня питають мене, ким я хочу бути. А я не знаю. Не вмію відповісти. Я ніким не можу бути. Всього боюся…
– Ну що ти! Навіщо впадати в таку безнадію! У тебе є музика…
– Що з моєї музики, Каю? Нічого з неї не буде. Що я, їздитиму й даватиму концерти? По-перше, мені не дозволили б, а по-друге, з мене ніколи не вийде майстра. Я майже ні до чого не здатний, хіба що трохи імпровізувати, коли залишаюся сам. До того ж такі подорожі… Вони теж лякають мене… В тебе зовсім інша справа. Ти маєш більше відваги. Ось ти смієшся з них усіх і можеш щось їм протиставити. Ти хочеш писати, хочеш розповісти людям щось гарне й цікаве: а це вже щось означає. І напевне здобудеш славу, ти все зможеш. Від чого це залежить? Бо ти веселіший. Часом на уроці ми перезираємось, як оце сьогодні, коли пан Мантельзак записав зауваження Петерсенові, єдиному з усіх, хто читав з книжки! Ми обидва думаємо те саме, але тобі смішно й легко. А я так не можу. Надто все це мене мучить. Я хотів би заснути і ні про що більше не думати. Хотів би вмерти, Каю!.. Ні, з мене нічого не вийде. Я не вмію бажати. Не бажаю навіть слави. Боюся її, ніби в ній прихована якась несправедливість!