А проте він скінчився, хід речей лишився незмінним, пронизливий дзвоник сторожа розсипався коридорами і вивів двадцять п'ять голів з теплої дрімоти.
– На цьому зупинимось! – сказав пан Балерштедт і звелів подати журнал, щоб своїм підписом ствердити, що урок відбувся.
Ганно Будденброк згорнув біблію, нервово позіхнув і, тремтячи всім тілом, потягнувся; та коли він знову опустив руки і розпружив м'язи, йому довелося швидко, судомно хапнути повітря, бо серце в нього вже завмирало в грудях. Зараз буде латинська мова… Він благально позирнув на Кая, який, мабуть, зовсім не помітив кінця урока, такий був поглинутий своєю книжкою, витяг з-під парти оправленого під мармур Овідія і розгорнув на тих віршах, що їх на сьогодні треба було вивчити напам'ять… Ні, немає вже ніякої надії хоч сяк-так завчити ці чорні рівні рядки, позначені олівцем і через кожний п'ятий пронумеровані, такі безмежно темні й загадкові. Як він прокаже бодай один із них напам'ять, коли заледве розумів їхній зміст. А з тих, що йшли далі і були задані на сьогодні, він не міг перекласти ані речення.
– Що означає "deciderant, patula Jovis arbore, glandes"?[75] – розпачливо спитав він Адольфа Тотенгаупта, який поряд записував щось у класний журнал. – Якесь безглуздя! Аби тільки людину збити з пантелику…
– Що? – перепитав Тотенгаупт, не перестаючи писати. – "Жолуді з Юпітерового дерева…" Виходить, з дуба… Я й сам до пуття не знаю…
– Підкажи мені трохи, Тотенгаупте, як мене викличуть! – попросив Ганно і відсунув книжку.
Перший учень кивнув недбало й не дуже прихильно. Ганно похмуро глянув на нього, витяг ноги з-під парти і встав.
Становище змінилося. Пан Балерштедт вийшов з класу, і на його місці за кафедрою, намагаючись триматися якомога рівніше, стояв уже кволий, виснажений чоловічок з ріденькою русявою борідкою і тонкою червоною шиєю, що випиналася з тісного комірця; в руці, зарослій світлими волосинками, він тримав наголовком донизу свого циліндра. Це був учитель Гюкоп, якого учні прозивали Павуком. Оскільки він під час цієї перерви чергував у коридорі, то повинен був заглядати й до класів…
– І Погасіть світло! Підніміть завіси! Повідчиняйте вікна! – наказав він, силкуючись надати своєму кволому голоскові якомога владнішого тону, і навіть жваво покрутив рукою, ніби вже піднімав завісу. – І всі вниз, на свіже повітря, сякі-такі!
Лампи погасли, завіси шурхнули вгору, кімнату сповнило блякле денне світло, у великі вікна ринуло холодне вологе повітря, і учні сипнули повз Гюкопа до дверей. У класі мав право лишитися тільки перший учень.
Ганно з Каєм зіткнулися на порозі, разом спустилися широкими, зручним сходами вниз і через гарний, зі смаком оздоблений вестибюль вийшли надвір. Обидва мовчали. Ганно був дуже пригнічений, а Кай поринув у задуму. Вони походжали серед школярів різного віку, що галасливою юрбою заповнили просторе, викладене червоною цеглою мокре подвір'я.
Тут чергував молодий ще добродій з гострою русявою борідкою. То був Тонка Душа, доктор Гольденер. Він тримав пансіон для хлопців, синів багатих аристократів-землевласників із Гольштінії і Мекленбурга. Під впливом відданих під його опіку молодих феодалів він навчився дбати про свій зовнішній вигляд, чим різко відрізнявся від решти вчителів. Він носив барвисті шовкові краватки, короткі піджачки, ніжних кольорів панталони з І штрипками і завжди напахував свої хусточки з кольоровими крайками. Він походив з убогої родини, і ця пишна декорація зовсім йому не личила: наприклад, його величезні ноги справляли кумедне враження в гостроносих черевиках на гудзиках. З якоїсь незрозумілої причини пан Гольденер пишався своїми незугарними червоними руками, ненастанно потирав їх, сплітав пальці і вдоволено роздивлявся на них. Він мав звичку схиляти набік голову і, примруживши очі, зморщивши носа й розтуливши рота, дивитися на кожного з таким виразом, ніби хотів сказати: "Ну, що там знову скоїлося?" А проте він був досить благородний і делікатно не помічав невеличких порушень шкільних правил, що траплялися на подвір'ї; Не зауважував, що декотрі учні взяли з собою підручники і в останню хвилину сподіваються ще трохи підучити урок; не бачив, що хлопці з його пансіону дають гроші сторожеві Шлемілю, щоб той купив їм тістечок; що в одному місці двоє п'ятикласників почали боротьбу, яка швидко переросла в бійку, і їх відразу оточили охочі до такого видовиська, а в іншому – якогось хлопця, що повівся не по-товариському, боягузливо чи нечесно, однокласники потягли до крана, щоб на глум і сором облити водою…
Ці галасливі, розбишакуваті школярі, серед яких походжали Кай і Ганно, загалом були непогані, хоч трохи й неотесані хлопці. Вони росли у войовничій, переможній атмосфері відродженої батьківщини і найдужче цінували чоловічу силу. Розмовляли вони жаргоном, грубуватим, але влучним, щедро пересипаним технічними термінами, дуже шанували тих із своїх товаришів, хто курив, пив, мав міцні м'язи і відзначався в гімнастичній залі, а за найбільший гріх вважали тендітність і франтуватість. Досить було комусь підняти комір пальта, як його зразу ж тягли до крана. А того, хто зважувався показатись на вулиці з паличкою, чекала в гімнастичній залі ганебна і болюча публічна кара…
Те, про що розмовляли Ганно і Кай, звучало дивно й недоречно в гаморі голосів, які сповнювали холодне, вологе повітря. Їхня дружба давно вже була відома цілій школі. Учителі терпіли її, хоч і невдоволено, бо відчували за нею якийсь нелад і опозицію, а товариші, не здатні збагнути її суті, поглядали на Ганно і Кая з недовірою і неприязню, вважаючи їх за outlaws[76] і диваків, яких краще лишити в спокої… Крім того, графа Кая Мельна до певної міри поважали за його буйну, невгамовну волелюбність. Що ж до Ганно Будденброка, то навіть дужий Генріці, який лупцював усіх на світі, не зважувався полатати йому боки за франтуватість і боягузтво з якогось незрозумілого страху перед його м'яким волоссям, тендітною постаттю, перед понурим, несміливим, холодним поглядом…
– Я боюся, – сказав Ганно Каеві, коли вони спинилися в кутку подвір'я; він сперся на мур і, мерзлякувато позіхаючи, щільніше загорнувся в куртку. – Так боюся, що в мене все тіло болить зі страху. І чого? Хіба пан Мантельзак такий страшний? Ну сам скажи. Коли б уже якось перебути того клятого Овідія! Хай би я вже мав у журналі погану оцінку, знав, що лишуся на другий рік, та й кінець! Я боюся не цього, а того крику, що тут зчиниться…