Вдома, на Менгштрасе, консул повів брата у малу їдальню, де вони, змерзлі після довгої стоянки в самих фраках на весняному вітрі, випили по чарці старого коньяку, Потім Готгольд ввічливо, поважно перемовився кількома словами з братовою, погладив дітей по голові й пішов, але невдовзі з'явився до Крегерів у приміський дім, де вони влаштовували черговий родинний день. Він почав уже згортати свою торгівлю.
Розділ п'ятий
Найдужче консулові шкода було, що батько не дочекався, коли його онук розпочне працю у фірмі; ця подія сталася того ж таки року перед Великоднем.
Томас мав шістнадцять років, як залишив школу. Він останнім часом дуже виріс і після конфірмації, де пастор Келінг крутими словами закликав його до поміркованості, почав одягатися по-дорослому, від чого здавався ще вищим. На шиї вія носив довгий золотий ланцюжок, успадкований від діда, а на ланцюжку висів медальйон з гербом роду Будденброків. То був меланхолійний герб: нерівно заштрихована поверхня зображала болотисте поле з самітною голою вербою на краю. Ще старіший за медальйон перстень з зеленим камінцем, – його, певне, носив іще той кравець із Ростока, що "добре мався", – і велику біблію перебрав по батькові консул.
З роками Томас став так само на диво схожий на діда, як Христіан на батька; особливо нагадувало старого Будденброка його округле вольове підборіддя і рівний, гарної форми ніс. Чуб його, зачесаний на скісний проділ, двома дугами відступав від вузьких намережених жилками скронь і був темно-русявий; порівняно з ним довгі вії та брови – одну брову він мав звичку трохи зводити вгору, – видавались незвичайно світлими, майже безбарвними. Його рухи, мова, а також усмішка, що відкривала не зовсім бездоганні зуби, були спокійні й розважні. До свого покликання хлопець ставився поважно, з запалом.
То був надзвичайно врочистий день, коли батько після першого сніданку взяв його з собою до контори, щоб познайомити з паном Маркусом, повірником фірми, паном Гаверманом, касиром, та з рештою службовців, з якими Томас давно вже був у найкращих стосунках; коли він уперше сів до столу на стілець, що повертався навколо, і почав пильно штемпелювати, підшивати і копіювати папери і коли по обіді батько повів його над Траву, до комор, що називалися "Липа", "Дуб", "Лев" і "Кит"; там він, зрештою, також знав кожен закуток, але тепер його відрекомендовано як співробітника.
Він ревно взявся до праці, наслідуючи тиху, вперту заповзятість свого батька, що працював зціпивши зуби і записував до свого щоденника не одну молитву, щоб бог дав йому снагу: адже треба було вернути чималий капітал, що його фірма, те божище, якому всі молилися, втратила після смерті старого Будденброка…
Якось пізно ввечері, в кімнаті з краєвидами, консул досить докладно змалював дружині стан речей.
Було вже пів на дванадцяту; діти й мамзель Юнгман спали в кімнатах, прилеглих до коридора, бо третій поверх стояв тепер порожній; там тільки часом ночували якісь гості. Пані Елізабет сиділа на жовтій канапі поруч з чоловіком, що переглядав курс акцій у "Міських вістях" і курив сигару. Вона схилилася над шитвом і ледь-ледь ворушила губами, рахуючи голкою, скільки зроблено стіб– кін. Побіч неї, на гарненькому нічному столику з золотим орнаментом, горіло в свічнику шість свічок; люстра не світилася.
Йоганн Будденброк, що потихеньку добирався до половини п'ятого десятка, останніми роками помітно постарівся. Його невеличкі круглі очі ніби запалися ще глибше, великий горбоватий ніс і вилиці ще дужче випнулися, а русяве, старанно зачесане на проділ волосся на скронях було ніби злегенька припудрене. Пані Елізабет також кінчала четвертий десяток, проте цілком зберегла свою вроду, не пишну, але яскраву, а її матово-біла шкіра, зрідка поцяткована ластовинням, не втратила своєї ніжності. Її русяві, майстерно викладені коси аж сяяли при свічках. На мить вона відвела від голки блакитні очі й сказала:
– Я б хотіла, щоб ти подумав, любий Жане, чи не взяти нам служника… Я вважаю, що треба. Коли я згадую своїх батьків…
Консул опустив газету на коліна і вийняв з рота сигару. Погляд його став уважний, зосереджений: ішлося ж бо про нові видатки.
– Отже, кохана моя, шановна Бетсі, – почав він, вибравши таке довге звертання, щоб мати час обміркувати свої заперечення, – ти кажеш служника? Таж після смерті святої пам'яті батьків ми залишили всіх трьох служниць, не рахуючи мамзель Юнгман. І мені здається…
– Ох, Жане, дім такий великий, що мене часом аж розпач бере. Кажу: "Ліно, голубко, у флігелі вже бозна-відколи не витирано пороху!" Але ж не можу я так завалювати служниць роботою, щоб вони з ніг падали. Їм і без того ледве стає сили, аби хоч тут прибрати й дати всьому лад. Як би нам здався служник – посилати з усякими дорученнями, та й узагалі… Можна знайти в селі працьовитого й кмітливого хлопця. До речі, поки я не забула, Жане: Луїза Меллендорф збирається відпустити свого Антона; я бачила, як він гарно подає до столу…
– Мушу признатися, – мовив консул і невдоволено засовався на канапі, – що таке мені й на думку не спадало. Ми тепер не ходимо на вечори і самі їх теж не влаштовуємо…
– Ну так, але гості в нас часто бувають, і це не моя вина, любий Жане, хоч ти знаєш, яка я рада їм. То приїде якийсь твій давній клієнт з іншого міста, і ти запрошуєш його на обід, – він ще не влаштувався в заїзді і, звичайно, лишається ночувати в нас. А то навідається місіонер і живе в нас днів вісім… За два тижні ми чекаємо до себе пастора Матіаса з Канштата… Одне слово, видатки на платню такі мізерні, що…
– Але скільки їх набирається, Бетсі! Ми оплачуємо чотири душі самих слуг, а ти забула про цілий гурт людей, що працюють у фірмі!
– Невже справді з нашими достатками не можна найняти служника? – усміхнулася пані Елізабет і, схиливши набік голову, глянула на чоловіка. – Коли я згадую, скільки їх у моїх батьків…
– У твоїх батьків, кохана Бетсі? Ні, я таки мушу тебе запитати, чи ти добре уявляєш собі наше становище?
– Ні, Жане, я справді не дуже його уявляю…
– Ну, то я можу тобі легко все пояснити, – мовив консул.
Він умостився зручніше на канапі, закинув ногу на ногу, затягнувся сигарою і, трохи примруживши очі, заходився незвичайно швидко нанизувати цифри.