Розділ другий
Пружина в будильнику клацнула, І він задеренчав сердито й невблаганно. Він не дзвонив, а скорше хрипко, шепеляво деркотів, тому що був старий і спрацьований; зате не вмовкав довго, безнадійно довго, бо його сумлінно накручено.
Ганно Будденброк злякано здригнувся. Як і кожного ранку, від того злісного і водночас щиросердого лементу на нічному столику, біля самого його вуха, все в ньому зіщулилося з гніву, жалю і розпачу. Але зовні він лишився цілком спокійним, навіть не ворухнувся в ліжку, тільки, раптово вирваний з якогось ранкового сну, що миттю розвіявся, швидко розплющив очі.
У холодній кімнаті було ще зовсім темно; Ганно не розрізняв навіть меблів, а вже й поготів не міг побачити стрілок будильника. Проте він знав, що була шоста, бо ж сам учора наставив будильника на цю годину… Вчора… вчора… Напружуючи нерви, щоб набратися відваги встати й засвітити світло, він нерухомо лежав на спині, і поволі йому пригадувалося все, що сповнювало вчора його серце…
Вчора була неділя, і в нагороду за те, що він кілька днів підряд ходив на тортури до пана Брехта, мати пообіцяла взяти його з собою в театр, послухати "Лоенгріна". Радісне очікування того вечора цілий тиждень скрашувало його життя. Шкода тільки, що перед такими святами завжди нагромаджується безліч прикростей і вони аж до останньої миті затьмарюють передчуття того щастя. Але врешті все ж таки суботні уроки якось минули, і бормашина востаннє боляче продзижчала у нього в роті… Тепер уже все було позаду, все скінчилося, а домашні! завдання він, не довго думаючи, відклав надалі. Бо що означає понеділок? Невже він справді колись настане? Хіба можна повірити в понеділок, коли в неділю ввечері йдеш слухати "Лоенгріна"?.. Він устане раненько в понеділок і вивчить ті кляті уроки… І на цьому край! А поки що він був вільний, виношував у серці свою радість, мріяв, сидячи за роялем, і забув про всі прикрощі.
І ось щастя здійснилося. Воно прийшло до нього з усім своїм неземним блаженством, з потаємним ляком і тремтінням, з раптовим плачем без сліз, п'янке й безмежне… Щоправда, дешевенькі скрипки оркестру в увертюрі трохи фальшивили, а човен з огрядним, чванькуватим чоловіком з широкою рудою бородою випливав з-за сцени поштовхами. Крім того, в сусідній ложі сидів його опікун, Стефан Кістенмакер, який почав бурчати, що такі розваги тільки псують хлопця і відволікають від обов'язків. Але то нічого – чудесна світла музика, яку він слухав, піднесла його над усіма тими дрібницями…
Та врешті таки надійшов кінець. Співуче, мерехтливе щастя затихло, погасло, Ганно з розпаленою головою знову опинився в своїй кімнаті і усвідомив, що лише кілька годин сну в ліжку відділяють його від сірих буднів. Тоді його охопив страшний відчай, добре йому знайомий. Він знов відчув, якого болю завдає краса, в яку безодню сорому й тужливої розпуки вкидав вона людину, відбираючи в неї відвагу і здатність до буденного життя. Все це сповнило його такою жахливою безнадією, таким каменем лягло йому на серце, що він знов подумав: мабуть, над ним тяжіє щось більше за особисті прикрощі, якийсь тягар, що з самого початку життя гнітить його душу і колись зовсім роздушить її…
Потім він накрутив будильника, і заснув таким глибоким, мертвим сном, як той, що хотів би вже ніколи не прокинутись. І ось уже понеділок, уже шоста година, а він не приготував жодного урока!
Ганно підвівся і засвітив свічку на нічному столику. Та від крижаного повітря його руки й плечі зразу ж почали дрижати, тому він швидко опустився назад на подушку й натягнув ковдру.
Стрілки показували десять хвилин на сьому… Ох, тепер уже немає глузду вставати й готувати уроки, надто їх багато, майже з кожного предмета щось задано, не варто й починати. І година, яку він собі визначив, уже минула… Та й чи справді його сьогодні викличуть з латинської мови і з хімії, як йому вчора здавалося? Можливо, звичайно… Так, наче повинні викликати. Останнього разу – з Овідія питали тих учнів, чиї прізвища стоять у кінці списку, то сьогодні можуть знов почати з "А" і "В". Можуть, але не обов'язково Почнуть! Адже правила мають і винятки! Чого тільки не буває випадково, боже мій!..
І поки він потішав себе цими облудними, за вуха притягненими міркуваннями, в голові йому все переплуталось, і він знов заснув.
Мерехтлива свічка осявала тиху кімнатку, холодну й голу, з гравюрою Сікстинської мадонни над ліжком, з розкладним столом посередині, з полицею, напханою книжками, з незграбним пюпітром з червоного дерева, фісгармонією і вузеньким умивальником. Завіси не були спущені, щоб ранкове світло швидше попало до кімнати, і на шибках видніли морозяні візерунки. А Ганно Будденброк спав, притулившись щокою до подушки. Спав, ледь розтуливши рота, міцно заплющивши очі, немов палко, болісно віддавався снові, і м'які темно-русяві кучері спадали йому на скроні. Свічка на нічному столику поволі втрачала свій червонястий блиск, бо крізь засновані памороззю шибки до кімнати вже зазирав холодний, блідий ранок.
О сьомій Ганно знов злякано прокинувся. Минула й ця година. Доведеться вставати і брати собі на плечі тягар дня – від цього вже ніде не дінешся. Лишилась тільки одна година до початку уроків… Мало часу навіть, щоб зібратися, не те щоб готувати домашні завдання. А проте він і далі лежав, сповнений гіркоти, смутку, жалю на цей брутальний примус, що велів йому морозяним досвітком уставати з теплого ліжка і йти до суворих, злих людей, де на нього чекали небезпека й лихо. "Ох, ще нещасні дві хвилинки, добре?" – спитав він свою подушку в нападі ніжності. А тоді з упертості подарував собі цілих п'ять і ще трохи заплющив очі, тільки подеколи розплющував одне і з відчаєм поглядав на стрілки, що тупо, несвідомо, неухильно посувалися вперед…
У десять хвилин на восьму він схопився і заметушивсь по кімнаті. Свічка й далі горіла, бо ранкового світла було ще замало. Прохукавши мороз на шибці, він побачив, що надворі лежить густий туман.
Він страшенно змерз, хвилинами весь аж тіпався з холоду. Пучки йому пекло, вони так набрякли, що їх не можна було терти щіточкою. Миючи груди й спину, він упустив з закляклої руки губку і якусь мить стояв заціпенілий, безпорадний, паруючи, мов змилений кінь.