Розділ четвертий
На початку 1873 року сенат задовольнив прохання Гуго Вайншенка про помилування, і колишнього директора випущено на волю за півроку до закінчення терміну.
Якби пані Перманедер була щира, то призналася б. що ця подія не вельми її втішила і що вона воліла б, аби все й далі лишилося так, як було. Вона мирно жила собі з дочкою й онукою на Липовому майдані і ходила в гості до брата на Рибальську та до своєї пансіонської приятельки Армгард фон Майбом, у дівоцтві фон Шіллінг, яка після смерті чоловіка також переселилася в місто. Пані Перманедер давно переконалася, що поза мурами рідного міста їй, властиво, ніде не було б добре. Пам'ятаючи свій мюнхенський досвід, а також боячись за шлунок, що з роками став ще слабіший та подразливіший, і відчуваючи дедалі більший потяг до спокійного життя, вона не мала аніякісінького бажання переїздити на старість в якесь місто своєї об'єднаної батьківщини або ще, крий боже, за кордон.
– Люба дитино, – звернулась вона якось до своєї дочки, – я мушу тебе про щось запитати, про щось дуже важливе!.. Чи ти ще й далі всім серцем любиш свого чоловіка? Так любиш, що разом з дитиною подалася б за ним, хоч би куди закинула його доля? Бо лишатися тут йому, на жаль, ніяк не випадає.
А оскільки Еріка Вайншенк, у дівоцтві Грюнліх, умиваючись слізьми, які могли означати що завгодно, відповіла, згідно з своїм обов'язком, точнісінько так, як колись за подібних обставин у гамбурзькій віллі відповіла батькові сама Тоні, то вони почали звикати до думки про можливе розлучення…
День, коли пані Перманедер у закритій кареті забрала свого зятя з в'язниці, був майже такий сльотливий, як і тоді, коли його садовили. Вона привезла його до свого помешкання на Липовому майдані. Розгублено і збентежено привітавшись з дружиною і дитиною, Гуго Вайншенк, сивий, пригнічений, пішов у приготовану йому кімнату. Він сидів там цілими днями, з ранку до вечора курячи сигари, не зважуючись вийти на вулицю і здебільшого навіть їв окремо від родини.
В'язничне життя не могло підірвати здоров'я Гуго Вайншенка, бо організм він мав залізний. А все ж справи його були кепські. Страшно було дивитися, як зломило цього чоловіка громадське приниження, судовий вирок і трирічне ув'язнений. А він же, мабуть, не вчинив нічого такого, чого б не робили день у день, і то з чистим сумлінням, більшість його колег. І коли б його не спіймали, він, безперечно, й далі ходив би, високо тримаючи голову і не почуваючи за собою ніякого гріха. На суді він запевняв, що й сам був щиро переконаний, та й знавці таких речей йому казали, ніби сміливий маневр, який він здійснив на користь страхового товариства й задля власної вигоди, в діловому світі вважають за usance. Проте юристи, люди, які, на його думку, нічогісінько не тямили в таких справах, які мали зовсім інші уявлення й погляди, звинуватили його в шахрайстві, і цей вирок, підтриманий владою, так страшенно захитав його віру в себе, що він тепер боявся глянути людям у вічі. Його пружна хода, звичка енергійно погойдувати станом, вимахувати кулаками й вощити очима, дивовижна наївність, що дозволяла йому з висоти своєї неосвіченості й некультурності ставити дурні запитання або розповідати в товаристві непристойні анекдоти, – все те зникло! Так безслідно зникло, що дружині й тещі страшно ставало від його безмежного пригнічення, боягузтва й цілковитої втрати почуття власної гідності.
Вісім чи десять днів Гуго Вайншенк тільки те й робив, що курив сигари, потім почав читати газети й писати листи. А ще через вісім чи десять днів він досить невиразно заявив, що в Лондоні йому начебто трапляється нове місце, але він хоче спершу поїхати туди сам, щоб особисто все владнати, і аж як усе буде готове, викликати до себе дружину й дитину.
Він у супроводі Еріки подався в закритій кареті на вокзал і виїхав з міста, навіть не показавшись на очі її родичам.
А через кілька днів дружина отримала від нього листа, ще з Гамбурга, де він повідомляв, що ані житиме з ними, ані писатиме їм, поки не зуміє забезпечити їм відповідні умови існування. І це була остання звістка про Гуго Вайншенка. Відтоді ніхто більше про нього ніколи не чув. І хоч згодом пані Перманедер, досвідчена в таких справах, з властивою їй енергією і передбачливістю кілька разів пробувала розшукати свого зятя, щоб, як вона пояснювала в поважною міною, його зловмисною втечею юридично обгрунтувати розлучення, він наче крізь землю провалився. Отак і вийшло, що Еріка Вайншенк з малою Елізабет лишилася жити в світлому материному помешканні на Липовому майдані.
Розділ п'ятий
Подружжя, від якого народився малий Йоганн, ніколи не переставало бути цікавою темою розмов у місті. Як сам сенатор і його дружина мали в собі щось екстравагантне й загадкове, так і їхнє спільне життя було якесь дивне, навіть сумнівне. Щось вивідати, зазирнути в їхні стосунки, поза зовнішні факти, було важко, а все ж цікаво, принаймні спробувати не вадило… І що менше люди знали про Герду й Томаса Будденброків, то більше про них пліткували у вітальнях, спальнях, у клубах і в казино, навіть на біржі.
Як вони знайшли одне одного і що їх єднало? Згадували, з якою квапливою рішучістю заявив про свій вибір вісімнадцять років тому тридцятирічний тоді Томас Будденброк. "Вона або ніхто" – сказав він, і з Гердою, мабуть, було те саме, бо ж в Амстердамі вона до двадцяти семи років давала відкоша всім залицяльникам, а за цього пішла не роздумуючи. Отже, шлюб з кохання, міркували собі люди, бо хоч як їм хотілося, а треба було визнати, що Гердині триста тисяч посагу грали тут тільки другорядну роль. Але, знову ж таки, й кохання, того, що звичайно розуміють під цим словом, у стосунках між Томасом і Гердою Будденброками з самого початку щось не дуже було помітно. З перших же днів у їхньому взаємному ставленні люди добачали тільки чемність, дуже незвичну між подружжям, коректну й шанобливу чемність, яка, незрозуміло чому, випливала не з відчуженості, а з вельми своєрідного, мовчазного, глибокого взаємного довір'я і розуміння, з постійної взаємної поваги ж толерантності. Роки тут нічого не змінили. Змінилося єдине: хоч різниця у віці між ними була дуже незначна, тепер вона почала різко впадати в око…