– Браво, Томе! Ох, яка я рада вчути від тебе бодай хоч одне ущипливе слово про нього! Це, властиво, все, що я хотіла! Господи, якби мені твоя голова, я б йому показала! А ти тільки дивишся…
– Як бачиш, з моєї голови мало пуття.
– Бо ти тільки дивишся, кажу тобі, розмірковуєш про все так спокійно, що аж дивно стає, і пояснюєш мені, чому Гагенштрем захотів купити будинок… Ох, кажи, що хочеш, але в тебе також є серце, як і в мене, і я просто не вірю, що ти й справді такий спокійний, як удаєш! Втішаючи мене, ти, мабуть, хочеш сам себе втішити…
– Ти вже стаєш нескромна, Тоні. Важливо, якого я вдаю, щоб ти знала. А все інше нікого не стосується.
– Скажи мені тільки одне, Томе, благаю тебе: чи це все не маячня якась?
– Безумовно, маячня.
– Не кошмар?
– Може, й кошмар.
– Не ідіотська трагікомедія?
– Ну, годі, годі!..
І консул Гагенштрем з'явився на Менгштрасе, з'явився разом з паном Гошем. Тримаючи в руці свого єзуїтського капелюха, згорбившись, по-змовницькому озираючись, маклер прослизнув за консулом повз служницю, яка віднесла їхні візитні картки і тепер притримувала перед ними відчинені засклені двері до кімнати з краєвидами…
Герман Гагенштрем був у довгому, до п'ят, важкому хутрі, спереду розстебнутому, з-під якого виглядав жовто-зелений ворсистий костюм з міцної англійської матерії. З першого погляду на консула можна було сказати, що то великої руки ділок і визначна постать на біржі. Він був такий неймовірно гладкий, що воло в нього сягало від вуха до вуха, і його не могла приховати навіть коротка русява борода. Шкіра на обстриженій голові, коли він морщив лоба чи зводив брови, бралася товстими брижами. Ніс став ще плескатіший і так нависав над вусами, що консул насилу дихав ним і час від часу мусив роззявляти рота, щоб хапнути повітря; язик тоді поволі відривався від піднебіння і легенько плямкав.
Пані Перманедер зблідла, почувши те знайоме їй віддавна плямкання. Перед очима в неї постало видиво з шкільних років – солодка булочка з трюфельною ковбасою і страсбурзьким паштетом із гусячої печінки – і на мить мало не сколихнуло закам'янілу гідність її постави… В жалобному чепчику на гладенько зачесаних косах, у гарно пошитій чорній сукні з воланами від стану аж до низу, вона сиділа на канапі, згорнувши руки й ледь звівши плечі, і коли вже відвідувачі були на порозі, щось спокійно, байдуже сказала своєму братові, який цієї хвилини не зважувався кинути її напризволяще… Вона все ще сиділа, коли сенатор рушив назустріч гостям і посеред кімнати привітався з ними – з маклером щиро, а з консулом стримано й чемно; тоді й собі підвелася, ледь вклонилася обом зразу і, так само, як і брат, хоч і не вельми люб'язно, запросила їх сідати. Правда, очі в неї, мабуть, з надмірної байдужості, весь час були майже заплющені.
Поки всі сідали, та й перші хвилини також, говорили навпереміну тільки маклер і консул. Пан Гош з відразно-фальшивою покорою, за якою, звичайно ж, причаїлася підступність, попросив ласкаво вибачити їх за турботу: річ у тім, що консул Гагенштрем хотів би докладно оглянути будинок як можливий покупець… Потім консул голосом, що знову нагадав пані Церманедер солодку булочку, повторив те саме іншими словами. Атож, йому справді спала така думка, що швидко переросла в бажання, яке він сподівається здійснити на пожиток собі і своїй родині, якщо тільки пан Гош не захоче мати на цьому продажі надто великого зиску, га-га-га!.. А втім, він не сумнівається, що вони дійдуть згоди і всі будуть задоволені.
Консул Гагенштрем тримався вільно, невимушено, добродушно, по-світському, що не могло не справити враження на пані Перманедер, тим паче, що з галантності він майже тільки до неї і звертався. Він навіть почав докладно обгрунтовувати своє бажання, мало не виправдуючись:
– Мені треба простору, більше простору! – сказав він. – Мій дім на Піщаній… Ви собі не уявляєте, А шановна пані, і ви, пане сенатор, який він став для нас тісний. Часом нам фактично ніде повернутися! Я вже не кажу про гостей… де там! Навіть для родини він фактично затісний. Зберуться Гунеуси, Меллендорфи, родичі мого брата Моріца… І сидимо фактично як оселедці в бочці. То чому б не пожити трохи просторіше, правда ж?
Тон у нього був навіть трохи обурений, а виразом обличчя, жестами він ніби хотів сказати: "Ви повинні мене зрозуміти… Навіщо мені терпіти таку незручність… Це було б по-дурному, якщо людина, слава тобі господи, має змогу влаштуватись краще…"
– Я думав зачекати, – повів він далі, – зачекати, поки Церліні і Бобові не знадобиться помешкання, щоб залишити їм свій дім, а собі підшукати щось більше, але… Ви, мабуть, знаєте, – перебив він сам себе, – що моя дочка Церліна і Боб, найстарший син мого брата-прокурора, віддавна заручені… Тепер уже й до весілля недалеко… Років зо два, не більше… Вони ще молоді – тим краще! Одне слово, навіщо мені чекати на них і прогавити добру нагоду, якщо вона трапляється? Фактично, в цьому не було б ніякого сенсу…
Усі в кімнаті теж були такої думки, і розмова якийсь час точилася навколо тієї родинної події – майбутнього одруження консулової дочки. Шлюби з розрахунку між двоюрідними братами й сестрами були в місті звичайною річчю і нікого не дивували. Задля ввічливості сенатор спитав про плани молодих. Виявляється, вони вже навіть обміркували весільну подорож… Намірялися поїхати до Рів'єри, в Ніццу і так далі. А чому ж не поїхати, коли їм так хочеться, правда?.. Згадав консул і про менших членів родини – задоволено, ласкаво, хоч часом іронічно здвигаючи плечима. Сам він мав п'ятеро дітей, а його брат Мо– ріц – четверо, і дочок і синів… Так, дякувати богу, всі здорові. Та й, власне, чого б їм не бути здоровими, правда ж? Одне слово, їм ведеться добре. І консул знову вернувся до приросту родини й тісноти в своєму домі…
– А тут – зовсім не те! – сказав він. – Ще тільки за– ходячи сюди, я вже переконався, що цей дім – перлина, справжня перлина, якщо таку велику споруду можна порівняти з перлиною, га-га-га!.. Уже самі ці шпалери… Мушу признатися, шановна пані, ми оце розмовляємо, а я весь час милуюся ними. Справді чарівна кімната! І як подумати, що ви фактично провели тут усе своє життя…