Такі розмови Тоні чула надто часто, щоб мати якесь тепле почуття до Юльхен Гагенштрем. Вони йшли разом до школи, бо мешкали в сусідстві, але дорогою тільки те й робили, що дражнили одна одну.
– Мій тато має тисячу талярів, – казала Юльхен, гадаючи, що страх як перебільшує. – А твій скільки?
Тоні мовчала з заздрощів і приниження. А тоді казала спокійно, наче між іншим:
– Сьогодні шоколад був страх який смачний! А що ти п'єш на сніданок, Юльхен?
– Ага, поки я не забула, – відповідала Юльхен, – хочеш яблуко? В мене багато є! А дзуськи, не дам! – Вона стискала губи, і її чорні очі аж зволожувалися з утіхи.
Інколи разом з ними йшов до школи брат Юльхен Герман, на кілька років старший за неї. Вона мала ще одного брата, Моріца, але він був хворобливий і вчився вдома. Герман був русявий, з пласким носом, що трохи нависав над верхньою губою. Крім того, він ненастанно плямкав губами, бо дихав тільки ротом.
– Дурниці, – казав він, – тато має куди більше, ніж тисячу талярів!
Та найцікавіше в ньому було те, що він на другий сніданок брав не хліб, а солодку булочку – м'яку довгасту молочну булочку з родзинками, а на неї товсто накладав язикової ковбаси або гусятини. Так йому смакувало.
Тоні Будденброк ніколи ще такого не бачила – солодка булочка з гусятиною. Мабуть, то щось дуже добре! І як одного ранку Герман дозволив їй зазирнути до своєї бляшанки з сніданком, – вона призналася, що хотіла б покуштувати його їжі.
– Тоді мені не стане, Тоні, – сказав він. – Але завтра я візьму зайвий шматок, щоб було й на тебе, якщо ти мені даси щось за нього.
Другого ранку Тоні чекала на алеї цілих п'ять хвилин, а Юльхен усе не було. Вона почекала ще хвилину, і тоді з'явився Герман, сам, без сестри; він вимахував бляшанкою, що висіла на пасочку, й стиха плямкав губами.
– На, – мовив Герман, – ось тобі булочка з гусятиною. І ні крихти сала, саме м'ясо. А що ти мені даси?
– Може, шилінг? – запитала Тоні.
Вони стояли посеред алеї.
– Шилінг? – перепитав Герман; тоді ковтнув слину й заявив: – Ні, я хочу щось інше.
– А що саме? – Тоні ладна була віддати все що завгодно за ті ласощі.
– Поцілунок! – вигукнув Герман Гагенштрем, обняв Тоні обома руками й почав завзято цілувати куди трапиться, але так і не торкнувся обличчя, бо Тоні надзвичайно спритно відвернула голову, вперлася лівою рукою, в якій тримала ранець, йому в груди, а правою з усієї сили вліпила йому три або й чотири ляпаси. Герман поточився назад, проте тієї миті з-за дерева, мов чорне бісеня, вискочила його сестра Юльхен, засичавши з люті, кинулась на Тоні, стягла з неї брилика й геть подряпала їй щоки… Після тієї події вони вже майже не товаришували.
А втім, Тоні не дала поцілувати себе молодому Гагенштремові зовсім не з соромливості. Вона була досить зухвала молода особа і своїми вибриками завдавала батькам, особливо консулові, чимало клопоту. Хоч вона мала розумну голівку і швидко засвоювала всю шкільну премудрість, її поведінка була така незадовільна, що врешті навіть начальниця школи, панна Агата Фермерен, аж спітнівши трохи з ніяковості, з'явилася на Менгштрасе і якнайчемніше попросила пані Елізабет суворо поговорити з дочкою, бо вона знову негарно поводилась на вулиці, хоч її вже не раз ласкаво попереджувано.
То байдуже, що Тоні знала геть усіх у місті і геть з усіма заходила в розмову; консулові це навіть подобалось, бо свідчило не про пиху, а про громадське почуття й любов до ближнього. Часто вона разом з Томасом вешталася по коморах над Травою, поміж купами вівса й пшениці, насипаними долі, балакала з робітниками та писарями, що ниділи в тісних темних конторах, розташованих у підвалах, а то навіть помагала вантажникам підіймати линвою мішки. Вона знала різників, що в білих фартухах, із ваганками в руках, ходили по Брайтештрасе; знала молочниць, що приїздили з села, і часом навіть сідала до них на візок, заставлений бляшаними дзбанами, й поганяла коня; знала сивобородих ювелірів з дерев'яних яток, що стояли рядком на ринку, і перекупок, що торгували рибою, фруктами й городиною, а також носильників, що на розі вулиць жували тютюн… Ну й добре, хай собі знає!
Але хіба винен блідий, безбородий, непевного віку чоловік, який вранці, сумно всміхаючись, гуляє на Брайтештрасе, що він несамохіть підстрибує на одній нозі, ледве зачує раптовий крик, чиєсь "гей!" чи "агов!"? Одначе Тоні ніколи не пропускала нагоди крикнути йому й подивитись, як він підстрибує. А хіба гарно було вічно допікати маленькій, худорлявій головатій жінці, що за всякої погоди заслонялася величезним дірявим парасолем, – гукати їй: "Мадам парасолька!" або ж "Печериця!" Чи, скажімо, ще з двома-трьома такими самими бешкетницями, як і сама Тоні, з'являтися до бабусі, що в тісному завулочку біля Йоганнісштрасе торгувала вовняними ляльками і мала справді таки дивні, червоні очі, щосили дзвонити, а коли старенька відчинить двері, прикидатися невинними й чемно питати, чи тут мешкає пані Плювачка, й чимдуж тікати з шаленим вереском? А Тоні Будденброк усе це виробляла, і навіть, здається, з чистим сумлінням. Бо коли хтось із скривджених погрожував їй, то треба було бачити, як вона відступала крок назад, відкидала гарненьку голівку з випнутою верхньою губою і напівобурено, напівглузливо вигукувала: "Овва!", ніби хотіла сказати: "Спробуйте тільки щось мені зробити! Хіба ви не знаєте, що я дочка консула Будденброка?"
Вона ходила по місту, наче маленька королева, що має право бути ласкавою чи жорстокою, як їй самій заманеться.
Розділ третій
Жан-Жак Гофштеде свого часу дав справді-таки влучну оцінку синам консула Будденброка.
Томас, від самого народження призначений на купця і майбутнього власника фірми, вчився на реальному відділі старої школи з готичним склепінням; це був розумний, жвавий і кмітливий хлопець, хоч, зрештою, він від щирого серця тішився, коли Христіан, гімназист з не меншими здібностями, але не такий поважний, незвичайно вміло перекривляв учителів, а надто достохвального Марцелюса Штенгеля, що викладав співи, малювання та інші веселі науки.
Пан Штенгель, у якого в кишені жилета завжди стирчало з півдесятка старанно заструганих олівців, носив вогнисто-руду перуку, розстебнутий світло-брунатний сурдут, що. сягав йому майже до литок, і такі високі комірці, що вони йому затуляли навіть скроні. Він був великий дотепник і дуже любив філософські розмежування, як-от: "Ти мав провести лінію, голубе, а що в тебе вийшло? Риска!" І вимовляв "ришка" замість "риска". Або пророкував котромусь ледареві: "Ну, скажу я тобі, сидітимеш ти в четвертому класі не рік, а роки!" І знову ж вимовляв не "четвертому", а майже "шешвершому"… На уроках співу він найдужче любив розучувати гарну пісеньку "Зелений ліс", причому висилав деяких учнів у коридор, щоб вони, як хор заспіває "Ми весело мандруємо у поле, в ліс", тихо й виразно повторювали останнє слово, немов луна. Та коли він вислав у коридор Христіана Будденброка, його кузена Юргена Крегера та приятеля Андреаса Гізеке, сина міського брандмайора, ті, замість зображати ніжну луну, пустили сходами скриньку з вугіллям, і їм довелося після четвертої години відсиджувати кару в помешканні пана Штенгеля: Все минулося досить приємно. Пан Штенгель забув про кару, звелів своїй ключниці дати учням Будденброкові, Крегерові та Гізеке по чашці кави "на брата" й відпустив їх додому.