– Я знаю, що в мене білі запонки. Я ще не встиг собі купити чорні чи, вірніше, не захотів. Останніми роками я часто позичав п'ять шилінгів на зубний порошок і мусив присвічувати собі сірниками, коли роздягався… Не знаю, чи тут тільки моя вина. Зрештою, чорні запонки не головне в житті. Я не люблю формальностей. І ніколи не надавав їм значення.
Горда, що пильно дивилась на нього, поки він говорив, тихо засміялася.
– Ну, на цьому останньому твердженні ти навряд чи довго наполягатимеш, любий мій, – зауважив сенатор.
– Так? Мабуть, ти краще знаєш, Томасе. Я лише кажу, що до таких речей цілком байдужий. Я набачився світу, жив серед різних людей і серед різних звичаїв, а тому… Зрештою, я доросла людина, – раптом заявив він голосно, – мені сорок три роки, я сам собі господар і нікому не дозволю втручатися в мої справи.
– Бачу, голубе, ти щось маєш на серці, – здивовано сказав сенатор. – Щодо запонок, то, коли мені пам'ять остаточно не зрадила, я ще й словом про них не згадав. Добирай собі жалобне вбрання на свій смак, тільки не думай, що твоя дешева неповага до звичаїв справляє на мене враження.
– А я й не збираюсь справляти на тебе враження…
– Томе!.. Христіане!.. – втрутилась пані Перманедер. – Нащо цей роздратований тон… сьогодні… І тут, де поряд… Бери списки, Томе. Отже, подарунки вертаються тому, хто їх дарував. Цілком справедливо!
І Томас заходився ділити. Він почав з більших речей, записуючи собі те, що могло знадобитися йому вдома: канделябри з їдальні, велику різьблену скриню, що стояла в переході. Пані Перманедер стежила за розподілом з величезною цікавістю, і тільки-но виникав хоч найменший сумнів, кому призначити якусь річ, вона незрівнянним тоном заявляла:
– Ну, то я можу взяти це…
І вигляд у неї був такий, ніби цілий світ мав дякувати їй за що жертовність. Так вона дістала для себе, своєї дочки та онуки більшу частину вмеблювання.
Христіан також отримав дещо з меблів, годинник у стилі ампір, навіть фісгармонію, і був начебто задоволений. Та коли дійшлося до поділу столового срібла, білизни й різних сервізів, він почав, на подив усіх, виявляти великий запал, майже жадібність.
– А я? А я? – водно питав він, – Прошу вас, не забувайте, що я теж є на світі…
– Хто ж про тебе забуває? Я вже тобі… ось дивися, я вже тобі записав цілий чайний сервіз зі срібною тацею. Адже святковий позолочений сервіз може придатися тільки нам і…
– А той буденний, із цибуляним орнаментом, можу взяти я, – заявила пані Перманедер.
– А я? – крикнув Христіан, до краю обурений: у нього часом бували такі напади. Щоки йому тоді затягало ще глибше, і обличчя якось дивно мінялося. – Я також хочу дістати якийсь посуд! Скільки мені припадав ложок і виделок? Бачу, що майже ніскільки!..
– Але ж, любий мій, що ти з ними робитимеш? Тобі ж вони ні до чого! Не розумію… Адже краще, щоб вони лишилися в родині…
– Та хоча б на згадку про матір! – уперто вів своєї Христіан.
– Голубе, – сказав сенатор уже нетерпляче, – мені тепер не до жартів… Та як послухати тебе, то виходить, що ти хочеш поставити в себе на комоді супову миску на пам'ять про матір! Не думай, що ми хочемо тебе скривдити. Коли ти отримаєш менше посуду, то, звичайно, найближчим часом матимеш заміну в грошах. Так само й з білизною…
– Не треба мені грошей, я хочу білизни й посуду.
– Та навіщо ж вони тобі, на милість божу?
І Христіан відповів таке, що Герда Будденброк швидко обернулася і з загадковим виразом в очах поглянула на нього, сенатор рвучко зняв з носа пенсне і вражено втупився йому в обличчя, а пані Перманедер аж руки згорнула. Він сказав:
– Ну, одне слово, я думаю рано чи пізно одружитися.
Сказав тихо, скоромовкою, і так махнув рукою, ніби кинув щось братові через стіл, тоді відхилився на спинку стільця з похмурим, ображеним і водночас дивно неуважним виразом обличчя; очі його безперестанку бігали по кімнаті.
Запала довга мовчанка. Перший її порушив сенатор:
– Треба визнати, Христіане, що ти трохи припізнився з своїми планами… коли, звичайно, це плани реальні і здійснимі, а не такі, як ти вже раз, не подумавши; виклав був покійній матері…
– Мої наміри лишилися незмінні, – сказав Христіан і далі ні на кого не дивлячись, з тим самим виразом обличчя.
– Не може цього бути. Ти дочекався материної смерті, щоб…
– Авжеж, я не хотів хвилювати матір. Хоч тобі, мабуть, здається, Томасе, що ти один на цілому світі маєш патент на такт і делікатність…
– Не знаю, що тобі дає право так казати. Зате твоя делікатність мене просто захоплює. Другого дня після материної смерті ти заявляєш, що надалі не думаєш коритися її волі…
– Бо про це зайшла мова. А крім того, головне, що мій вчинок уже не може завдати прикрості матері. Ані сьогодні, ані через рік… О господи! Томасе, адже мати не взагалі мала слушність, а тільки з свого погляду, і я на це зважав, поки вона була жива. Вона була стара жінка, жінка з іншої доби, з іншими поглядами…
– Ну, то я скажу тобі, що в цьому питанні її погляди цілком збігалися з моїми.
– А до твоїх поглядів мені байдуже.
– Тобі не буде байдуже, голубе.
Христіан глянув на нього.
– Ні! – крикнув він. – Байдуже! Коли я кажу тобі, значить, байдуже!.. Я сам знаю, що мені робити. Я доросла людина…
– Ну, доросла людина ти хіба на вигляд! І зовсім не знаєш, що тобі робити…
– Ні, знаю! По-перше, я роблю, як чесна людина… Ти ж не хочеш подумати, про що йдеться, Томасе. Тут сидить Тоні й Герда… ми не можемо вдаватися в подробиці! Але я вже казав тобі, що маю зобов'язання! Остання дитина, маленька Гізела…
– Я не знаю ніякої Гізели і не хочу знати! Я певен, що тебе ошукують. Та хоч би й що, а до такої особи, як та, яку ти маєш на думці, в тебе не може бути ніяких інших зобов'язань, крім передбачених законом, і їх ти можеш виконувати, як виконував досі…
– Особи, Томасе? Особи? Ти маєш про неї хибну думку. Аліна…
– Цить! – гримнув сенатор Будденброк.
Брати дивилися через стіл один одному в обличчя. Томас зблід і тремтів з люті, а Христіан витріщив маленькі, круглі, глибоко посаджені очі з раптово почервонілими повіками і з обурення так розтулив рота, що його худі щоки зовсім запалися. Під очима в нього виступили червоні плями… Герда досить глузливо переводила погляд з одного на другого, а Тоні заламувала руки і вмовляла їх: