Малий Йоганн сидів між своїми батьками й насилу доїдав шматок білих індичих грудей з начинкою. Він уже не міг змагатися з тіткою Тільдою, був стомлений і почував себе не дуже добре, але пишався, що сидить за столом разом з дорослими, що на його гарно складеній серветці також лежить смачна, посипана маком молочна булочка, а перед тарілкою також стоять три келихи, бо досі він завжди пив із золотої чарочки, яку подарував йому хрещений батько, дядько Крегер… Та потім, коли дядько Юстус почав розливати в найменші келихи жовте, мов олива, грецьке вино і служниця внесла морозиво – червоне, біле й брунатне, – у нього знову з'явився апетит. Хоч від морозива в нього майже нестерпно боліли зуби, він з'їв червоне, половину білого і, врешті, покуштував ще й шоколадного, заїдаючи його хрумкими вафлями. Потім пригубив солодкого вина і почав слухати дядька Христіана, що заходився щось оповідати.
Христіан описував свят-вечір у клубі, що начебто минув дуже весело.
– Боже милий! – сказав він таким тоном, яким звичайно говорив про Джонні Сандерсторма. – Хлопці жлуктили шведський пунш, як воду!
– Пхе, – мовила мати й опустила очі.
Та Христіан не звернув на те уваги. Очі його вже блукали по кімнаті, а думки й спогади так швидко перебігали в голові, що на худому обличчі, здавалось, мигтіли їхні тіні.
– Чи хто з вас знає, – запитав він, – як людина почуває себе, коли вип'є забагато шведського пуншу? Я маю на увазі не сп'яніння, а те, що буває другого дня, наслідки… чудні й огидні… так, чудні й огидні водночас.
– Достатня підстава, щоб їх докладно змальовувати, – зауважив сенатор.
– Assez, Христіане, вони нас нітрохи не цікавлять, – сказала мати.
Та Христіан пустив її слова повз вуха. В такі хвилини до нього не доходили ніякі заперечення. Він трохи помовчав, ніби якась думка дозрівала в ньому, тоді раптом прорвалася назовні.
– Ходиш і весь час почуваєшся кепсько, – сказав він і, зморщивши носа, обернувся до брата. – Болить голова, живіт… Ну так, це буває і за інших обставин. Але тут ти почуваєш себе брудним, – Христіан, гидливо скривившись, потер руки. – Почуваєш, що все тіло твоє брудне й немите. Миєш руки, але дарма, вони вогкі й нечисті, а нігті наче аж масні… Купаєшся, та однаково тіло твоє здається липким і нечистим. Це тебе сердить, дратує, ти сам собі відразний… Тобі, Томасе, відоме таке почуття, га?
– Так, відоме, – сказав сенатор і відмахнувся від нього.
Але в Христіанові з роками розвинулась дивовижна нетактовність, він не міг додуматись, що ця розповідь дуже неприємна для всіх, хто сидів за столом, що вона в цьому оточенні й цього вечора недоречна, а й далі змальовував прикрий стан людини, яка вп'ється шведським пуншем, аж поки йому самому здалося, що все вже сказано, і він помалу замовк.
Перед тим як подали сир і масло, пані Елізабет ще раз звернулася з коротенькою промовою до своєї родини. Якщо, мовляв, і не все впродовж, років складалося так, як вони, короткозорі й нерозважні, хотіли, то однаково видимих ознак господньої ласки до них є досить, щоб сповнити їхні серця вдячністю. Саме таке чергування щастя й тяжких випробувань показує, що господь не відвернув своєї руки від родини, керував і керує її долею. Наміри ж його, глибокі й мудрі, нікому з смертних не дано пізнати.
– А тепер, – повела вона далі, – з надією в серці вип'ємо за добробут родини, за її майбутнє, те майбутнє, що прийде, коли старші і найстарші з тих, хто тут сидить, давно вже спочиватимуть у сирій землі… Вип'ємо за дітей, для яких, властиво, і влаштовано це свято…
І оскільки донечки директора Вайншенка вже не було в кімнаті, малому Йоганнові самому довелося обійти весь стіл, починаючи від бабусі і кінчаючи мамзель Зеверін, і, поки дорослі цокалися між собою, цокнутися з кожним із них. Коли він підійшов до батька, той, підносячи свою чарку до синової, лагідно взяв його за підборіддя, щоб заглянути дитині у вічі… Але не зустрів його погляду, бо довгі золотаві вії Ганно опустилися низько-низенько, аж до легеньких синюватих тіней під очима.
Зате Тереза Вайхброт обома руками взяла хлопчика за голову, лунко цмокнула його в обидві щоки і сказала так щиро й значуще, що господь не міг не почути її:
– Дай тобі, боже, щестя, люба дитино!
Черев годину Ганно лежав уже в ліжку; він спав тепер у першій по коридору кімнаті на третьому поверсі, ліворуч від сенаторової прибиральні. Він лежав на спині, бо його шлунок іще далеко не змирився з усім тим, що йому довелось прийняти в себе за вечір, і схвильованим поглядом стежив за Ідою, що зайшла до кімнати, уже в нічній кофті, зі склянкою в руці. Він швидко випив воду з содою, скривився і знову ліг.
– Мабуть, я тепер виблюю, Ідо.
– Та ні, серденько. Лежи тільки тихо на спині… Але бачиш, що вийшло. А хто тобі давав знак більше не їсти, га? І хто не хотів слухати?..
– Та, може, все ще минеться… Коли принесуть мої подарунки, Ідо?
– Завтра вранці, дитино моя.
– Хай поставлять тут, щоб я їх відразу побачив!
– Добре, серденько, але спершу треба виспатися.
Вона поцілувала Ганно, загасила світло і вийшла.
Ганно лишився сам. Він тихо лежав, заспокоївшись під цілющою дією соди, і перед його заплющеними очима знову зринула осяйна зала. Він побачив театр, фісгармонію, книжку міфів і звідкись звіддалік ніби почув хлопчачий хор: "Радуйся, Єрусалиме!" Все миготіло, в голові шуміло від невеликої гарячки, серце, здавлене й налякане переповненим шлунком, билося поволі, важко й нерівномірно. І та гарячка, збудження, тиснення в грудях, втома і щастя довго не давали йому заснути.
Завтра відбудеться третя вечеря – у Терези Вайхброт, і Ганно тішився нею наперед, ніби якоюсь смішною виставою. Торік Тереза Вайхброт остаточно закрила свій пансіон, і тепер на другому поверсі маленького будиночка на Мюленбрік, 7, мешкала мадам Кетельсен, а сама Зеземі розташувалась на першому. Хвороби, що завжди облягали її жалюгідне, спотворене тіло, з роками ще збільшилися, і Зеземі Вайхброт з християнською покорою чекала, що невдовзі перейде в кращий світ. Тому вона вже віддавна кожне різдво вважала для себе останнім і намагалася надати святові, яке відбувалося в її напалених до неможливого кімнатках, стільки блиску, на скільки ставало в неї снаги. Багато подарунків вона не мала за що купувати, отож щороку роздаровувала частину свого скромного май: на і клала під ялинку все, без чого могла обійтися: порцелянові фігурки, прес-пап'є, подушечки для голок, скляні вази і залишки своєї бібліотеки – старі книжки незвичайного формату і з незвичайними палітурками: "Інтимний щоденник спостерігача власного "я", "Алеманські поезії" Гебеля, "Приповісті" Крумахера… Ганно дістав уже від неї "Pensees de Blaise Pascal"[71], таку маленьку книжечку, що без збільшувального скла її не можна було читати.