Далі йшла дуже довга подяка господові, що її консул перечитав із сльозами на очах. "Не одне я міг би сказати, – писалося в іншому місці, – коли б мав намір змалювати свої пристрасті, але…"
Ці сторінки консул вирішив краще перескочити й заходився читати по. кілька рядків з тієї пори, коли він одружився й коли народилася перша дитина. Щиро казати, його шлюб навряд чи можна було назвати одруженням з кохання. Якось батько поплескав його по плечу й поірадив звернути увагу на дочку багатія Крегера, що могла б принести фірмі добрий посаг; він радо погодився і відтоді шанував свою дружину як пару, дану йому богом…
Те саме було і з другим шлюбом його батька.
Є добрий, любий чоловік,
Що милу вдачу має… –
наспівував той стиха в опальні. Шкода, що старий так легковажив ці давні записи й папери. Він жив тільки теперішнім і був досить байдужий до минулого родини, хоч колись і сам дещо записував своїм кучерявим письмом у грубий зошит з золотими берегами: ті нотатки здебільшого стосувалися його першого подружжя.
Консул перегорнув кілька пожовклих аркушів, грубших і дебеліших за ті, що він сам додав у зошит… Авжеж, Йоганн Будденброк був, мабуть, зворушливо закоханий у свою першу дружину, дочку бременського купця; той єдиний короткий рік, що йому судилося прожити з нею вкупі, він вважав за найкращий на своєму віку. "L'annee la plus heureuse de ma vie",[35] – написав він і підкреслив ці слова хвилястою рискою, не побоявшись, що мадам Антуанета їх прочитає…
Та потім знайшовся Готгольд, і його народження звело Жозефіну в могилу… Про цю подію на грубому папері збереглися дивні записи. Виходило, що Йоганн Будденброк щиро й непримиренно ненавидів ту нову істоту від першої ж хвилини, коли її зухвалі порухи почали справляти матері нестерпний біль, ще до того, як вона жива й здорова з'явилася на світ, а Жозефіна, втопивши безкровне обличчя в подушку, сконала – і так ніколи й не пробачив тому нахабі, що прийшов непроханий і ріс собі, веселий та безтурботний, після материної смерті… Консул цього не розумів. "Жозефіна померла, – міркував він собі, – виконавши високе призначення жінки, і я, бувши батьком, переніс би свою ніжну любов на істоту, якій вона подарувала життя і яку, помираючи, залишила мені". Та батько вбачав у своєму старшому синові тільки негідного руйнівника свого щастя. Згодом він одружився з Антуанетою Дюшан із багатої, відомої гамбурзької родини, і життя їхнє минало під знаком взаємної пошани та уваги…
Консул ще погортав зошита, прочитав у самому кінці короткі записи про своїх власних дітей; про кір у Тома, жовтяницю в Аінтонїї, про те, як Христіан переніс вітрянку; проглянув нотатки про всілякі подорожі – до Парижа, Швейцарії і Марієнбада, куди він їздив разом з дружиною, тоді знову вернувся назад, аж до пожовклих, пошарпаних, схожих на пергамент аркушів, списаних вицвілим від давності чорнилом. То було розгонисте, кучеряве письмо консулового діда, також Йоганна Будденброка. Записи починалися з докладного родоводу, з його головної лінії. Оповідалося, як наприкінці шістнадцятого сторіччя перший з відомих Будденброків оселився у Пархімі, а його син став радником у Грабау. Як згодом один Будденброк, кравець за фахом, одружився в Ростоку, "дуже добре мався" – ці слова були підкреслені, – і наплодив силу-силенну дітей, що народжувалися і живі й мертві, як коли випадало… Як знову ж таки ще один Будденброк, що вже звався Йоганном, став купцем у Ростоку і як нарешті, через багато років, прибув сюди консулів дід і заснував фірму торгівлі збіжжям. З життя цього предка вже відома була кожна дата: коли він хворів на вітрянку, а коли мав справжню віспу, все докладно списано; коли він з горища впав до сушильні і лишився живий, хоч міг ударитись не об одну балку, і як шаленів у гарячці, – нічого не пропущено. До цих нотаток він додав багато добрих порад своїм нащадкам; серед них найдужче впадала в око одна, старанно виписана великими готичними літерами і обведена рамками: "Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати". Потім докладно оповідалося, що в нього є давня віттенберзька біблія і він має передати її своєму первісткові, а той – своєму старшому синові…
Консул Будденброк присунув до себе шкіряну теку, щоб узяти з неї й перечитати деякі папери. Там були давні-предавні, жовті, подерті листи, що їх сповнені турботи матері писали своїм синам, коли ті працювали десь на чужині; адресати подописували на них свої примітки: "Отриманий з радістю і прочитаний з вдячністю". Були також папери про громадянство з гербами й печатками вільного ганзейського міста, були поліси, віршовані поздоровлення і листи хрещених батьків. Були й зворушливі ділові листи, які, скажімо, син писав до батька і компаньйона з Стокгольма чи Амстердама, де до повідомлення, що пшениця доїхала добре, доточувалося пильне прохання негайно передати вітання дружині й дітям… Був там і приватний консулів щоденник з його подорожі по Англії і Брабанті – зошит у палітурках, оздоблених гравюрою, що зображала Іідінбурзький замок із ринковим майданом. Були й прикрі документи: злісні Готгольдові листи до батька, і, врешті, як веселий епілог – останній вітальний вірш Жана-Жака Гофштеде…
Почувся мелодійний швидкий дзвоник. У церковну вежу на тьмяній картині з зображенням стародавнього ринку, що висіла над секретером, вставлений був справжній годинник, і тепер він вибив десяту. Консул згорнув теку з родинними паперами, обережно заховав її у потайну шухляду секретера і пішов до спальні.
Стіни в ній оббиті були темною, у великих квітках, тканиною, тією самою, з якої зроблено й запону коло ліжка породіллі. В повітрі, трохи нагрітому від груби й насиченому змішаним запахом одеколону й ліків, ніби висіло відчуття полегкості й спокою після перебутої тривоги й мук. Крізь запнуті завіси ледве пробивалося світло.
Старі стояли, схилившись над колискою, й дивилися на дитину, що мирно спала. Пані Елізабет в елегантній мереживній кофті, з дбайливо зачесаними рудуватими косами, ще трохи бліда, але радісно усміхнена, простягла назустріч чоловікові свою гарну руку, і навіть тепер на її зап'ястку тихо дзенькнув золотий браслет. За своїм звичаєм, вона повернула руку долонею вгору, і це якось додало її жестові ще більшої щирості.