Ганно, блідий з хвилювання, за столом майже нічого не їв, а тепер так глибоко поринув у свій твір, який, на жаль, за дві хвилини мав скінчитися, такий був ним заполонений, що забув про все навколо. Та коротенька мелодійна композиція мала швидше гармонійний, ніж ритмічний характер; дуже дивне враження справляв контраст між примітивними, по-дитячому наївними музичними засобами і поважністю, запалом, майже витонченістю, з якими малий музикант виливав їх у звуках і подавав слухачам. Ледь схиливши набік голову і всім тілом подавшись уперед, Ганно наголошував кожний перехідний тон; він сидів на самому краєчку стільця і намагався з допомогою педалі і модулювання звуків надати особливої ваги кожному новому акордові. І справді, коли малий Ганно й досягав якогось ефекту, хоч би навіть помітного тільки для нього самого, то цей ефект був швидше чуттєвий, ніж відчутний. Якийсь чисто гармонійний засіб завдяки значущому, сповільненому акцентуванню набував таємничого, виняткового значення. Якийсь акорд, вступ, новий гармонійний хід, що йому Ганно, звівши брови й гойднувшись тілом так, наче хотів полетіти, надавав несподіваного, приглушеного звучання, вражав слухачів у саме серце…
І ось нарешті фінал, улюблений фінал Ганно, що своїм наївним піднесенням завершував цілий твір. Тихо, чисто, мов дзвоник, серед іскристих скрипкових пасажів тремолює піаніссімо акорд мі-мінор… Він наростає, ширшає, поволі-поволі набирає сили. У форте Ганно вдається до дисонансіюго до-дієз, що вертається до основної тональності, і, поки скрипка тремтливо й дзвінко оточує те до-дієз хвилею звуків, хлопець з усієї сили доводить дисонанс до фортіссімо. Він ще зволікає з остаточним розв'язанням, притримує його для себе й для слухачів, Що воно обіцяє, це розв'язання, це чарівне, рятівне занурення в сі-мажор? Незрівнянне щастя, безмежну втіху. Спочинок! Блаженство! – Раювання! Ще не кінець… ще ні! Ще мить зволікання, затримки, напруження, хай навіть нестерпного, – тим солодше буде заспокоєння… Останнє, найостанніше розкошування, нестримна, шалена туга, жага, що повінню заливає душу… Ще раз неймовірним зусиллям, судомно напружити волю і трохи затримати осягнення мети і заспокоєння, бо він знав: щастя триває тільки мить… Ганно поволі випростався, очі його розширилися, стиснуті вуста затремтіли, він здригнувся, хапливо втягнув носом повітря… І не міг більше стримати блаженства. Воно ринуло на нього, і опиратися йому було вже несила. М'язи його розпружились, голова втомлено опала на плече, очі заплющились, а на устах з'явився сумний, майже болісний усміх невимовної насолоди, коли він, модулюючи і натискаючи на педалі, переніс своє тремоло, обсотане, оповите шепотом, хлюпотом, дзюрчанням скрипкових пасажів, на сі-мажор, долучивши до нього басовий супровід, швидко довів його до фортіссімо і враз урвав коротким, приглушеним сплеском звуків…
Звичайно, гра Ганно не могла захопити слухачів так, як його самого. Наприклад, пані Перманедер з усього того надміру музичних засобів анічогісінько не збагнула. Та вона бачила усмішку хлопчика, плавний порух його тіла, бачила, в якому екстазі похилилась на плече його люба голівка… І ця картина глибоко зворушила її вразливе серце.
– Як він грає! Як ця дитина грає! – майже крізь сльози вигукнула вона й кинулась до хлопця з обіймами. – Гердо, Томе, це майбутній Моцарт, Мейєрбер, майбутній… – не маючи напохваті третього ім'я такої ж величини, вона обмежилася тим, що обсипала поцілунками племінника, який сидів геть виснажений, втупивши поперед себе невидющий погляд і склавши на колінах руки.
– Ну годі, Тоні, годі, – тихо сказав сенатор. – Прошу тебе, не задурюй дитині голови такими думками…
Розділ сьомий
В душі Томас Будденброк був невдоволений нахилами й розвитком малого Йоганна.
Колись, хоч здивовані філістери й похитували головами, він привів у свій дім Герду Арнольдсен, бо почував себе досить сильним і вільним, щоб, без шкоди для своєї купецької діловитості, виявити трохи не такий, як в інших, смак. Але невже ця дитина, цей довгожданий спадкоємець родини, що зовні, фізично, має стільки прикмет батьківського роду, душею цілковито вдався в матір?
Він сподівався, що хлопець колись щасливішою і впевненішою рукою продовжить справу його життя, – то невже ж він з натури буде чужий середовищу, серед якого муситиме жити й працювати, і навіть своєму батькові?
Досі Гердина гра на скрипці була для Томаса чарівним доповненням до її незвичайних очей, які він любив, до буйних каштанових кіс і всієї її небуденної постаті; але тепер, коли він побачив, як пристрасть до музики, чужа й не зрозуміла йому самому, так рано, з перших же років життя, цілком опанувала його сина, вона почала ввижатися йому ворожою еилою, що стала між ним і хлопцем, з якого він сподівався зробити справжнього Будденброка, дужого чоловіка з практичним розумом і здоровим прагненням до влади й успіху. А в такому стані, як він перебував останнім часом, підозріливому й роздратованому, йому здавалося, що та ворожа сила хоче зробити його чужим у власному домі.
Він не здатен був зрозуміти й відчути ту музику, якій віддавалася його дружина разом з своїм приятелем, органістом, а Герда, категорична й нетерпляча у всьому, що стосувалося мистецтва, ще й утруднювала йому шлях до музики, і то просто-таки жорстоким способом.
Томас ніколи не думав, що природа музики така чужа його родині, як тепер виявилось. Його дід любив часом пограти на флейті, а сам він з задоволенням слухав гарні мелодії, сповнені легкої грації, мрійливого смутку чи веселої бадьорості. Та він твердо знав: досить йому згадати добрим словом такий твір, як Герда стисне плечима і, поблажливо всміхнувшись, скаже:
– Ну що ти, любий! Ця річ не має ніякої музичної вартості…
Томас ненавидів ту "музичну вартість" – вислів, з яким у нього пов'язувалось тільки уявлення про холодну пиху.
Коли розмова відбувалась при Ганно, йому кортіло відверто повстати. Не раз бувало, що в таких обставинах він більше не міг стриматись і вигукував:
– Ох, серце моє, мені здається, що вічно козиряти тією "музичною вартістю", мало кому зрозумілою, – не дуже добрий тон!