– Послухай! – мовила пані ІІерманедер і на хвильку спішилася. – Герда грає. Божественно! О господи, ця жінка справжня фея! А як там Ганно, Томе?
– Десь, мабуть, вечеряє з Ідою. Погано, що він і досі не навчився як слід ходити…
– Дарма, Томе, він ще своє надолужить! Ну як, задоволені ви Ідою?
– О, хіба нею можна бути незадоволеним…
Вони пройшли передпокій, поминули кухню і, відчинивши засклені двері, двома східцями спустилися у гарний, запашний квітник.
– Ну, то що? – запитав сенатор.
Було тепло й тихо. Рівно порозмірювані грядки сповнювали вечірнє повітря пахощами, а з фонтана, обсадженого високими синюватими півниками, у темне небо, де вже мерехтіли перші зірки, з лагідним плескотом здіймався струмінь води. В глибині садка невеличкі сходи з двома низенькими обелісками по боках вели на посипаний жорствою майданчик, де побудована була відкрита дерев'яна альтанка. В ній за опущеною тоненькою завісою стояло кілька садових стільців. Ліворуч ділянку відмежовувала мурована огорожа, а праворуч до саду прилягала бічна стіна сусіднього будинку, вся взята в дерев'яні грати, які з часом мав повити плющ. Обабіч східців і навколо майданчика з альтанкою росло кілька кущів порічок і агрусу. На весь садок було тільки одне велике дерево – сучкуватий волоський горіх, що ріс ліворуч коло огорожі.
– Річ у тому, – нерішуче почала пані Перманедер, коли вони поволі рушили посипаним жорствою майданчиком, – що Тібуртіус пише…
– Клара?! – вигукнув Томас. – Прощу, кажи швидше, не тягни!
– Так, Томе, вона злягла, їй дуже погано. Лікар боїться, що це туберкульоз… туберкульоз мозку… Аж вимовити страшно. Ось лист до мене від її чоловіка. А цей додаток – Тібуртіус каже, що в ньому написане те саме, – ми повинні віддати мамі, як трохи її підготуємо. А ось іще один додаток, також адресований мамі, його вже написала олівцем сама Клара, бачиш, як нерозбірливо. Тібуртіус каже, що ці рядки вона назвала останніми в своєму житті. Бо найгірше, що вона зовсім не бореться за життя. Вона завжди хотіла на небо… – схлипнула пані Перманедер і витерла сльози.
Сенатор, низько похиливши голову й заклавши руки за спину, мовчки йшов поряд з нею.
– Ти мовчиш, Томе… Та й правда, що можна сказати? І все це саме тепер, коли й Христіан лежить хворий у Гамбурзі…
Так воно й було. Хрнстіанова "мука" в лівому боці останнім часом так загострилася, обернулася на такий дошкульний біль, що він геть забув про всі свої менші прикрощі. Він не знайшов іншої ради, як написати матері, що хоче вернутися додому, під її догляд, кинув свою службу в Лондоні і вирушив у дорогу. Та, заледве добувшись до Гамбурга, зліг. Лікар знайшов у Христіана ревматизм суглобів і, вважаючи, що в такому стані далі їхати не можна, просто з готелю відправив його до лікарні. Тепер він лежав там і диктував своєму доглядачеві вкрай смутні листи…
– Атож, – тихо мовив сенатор, – видно, одна біда тягне за собою другу.
Тоні торкнулась рукою до його плеча.
– Але ти не повинен занепадати духом, Томе! Ти не маєш на це права! Тобі треба бути в Доброму настрої…
– Так, добрий настрій мені далебі здався б!
– Що з тобою, Томе?.. Скажи мені, якщо це не таємниця, чого ти позавчора, в четвер, був такий мовчазний цілий вечір?
– Ох… Справи, голубко. Я не дуже вигідно продав чималу партію жита… А як точніше сказати – велику партію і дуже невигідно…
– Ну, це буває, Томе! Сьогодні ти втратиш, а завтра знову заробиш. Щоб через це псувати собі настрій…
– Не так, Тоні, – він похитав головою. – В мене не тому поганий настрій, що я втратив на житі. Навпаки. Мене спіткала невдача через мій поганий настрій.
– То що ж з тобою сталося? – вражено й злякано запитала вона. – Здавалося б… ти повинен бути веселий, Томе! Клара жива… як бог поможе, все буде гаразд! І взагалі… Ось ми гуляємо в твоєму садку, і навкруги все так пахне. Он твій дім, не дім, а казка. Герман Гагенштрем живе в хижі порівняно з тобою! І все це ти сам створив…
– Так, дім, мабуть, аж надто гарний, Тоні. Себто, я хочу сказати – занадто новий. Я ще не зовсім звик до нього. Може, того в мене й поганий настрій – останнім часом він так мене гнітить, що не дає працювати. Надто я всім цим тішився. Але радість від передчуття чогось гарного, як завжди, була найбільшою радістю. Бо все гарне приходить пізно, так пізно, що ти вже не можеш по-справжньому ним тішитись…
– Не можеш тішитись, Томе? Ти? Такий молодий?
– Чи людина молода, чи стара, залежить від того, як вона себе почуває. А коли те гарне, вимріяне, коштує великих зусиль і приходить запізно, на нього вже насідає стільки всяких прикрих дрібниць, життєвого бруду, яких ніяка уява не могла передбачити, що воно тебе тільки дратує… дратує…
– Хай буде й так… Але ти ж сам сказав, Томе: чи людина молода, чи стара, залежить від того, як вона себе почував, га?
– Авжеж, Тоні. І це може минутися… себто, поганий настрій. Звичайно, може минутися. Але останнім часом я почуваю себе старшим за свої роки. Я маю ділові труднощі, а тут ще вчора на засіданні правління Бюхенської залізниці консул Гагенштрем звів нанівець весь мій виступ, розтрощив мене, мало не виставив на загальне посміховисько… Мені здається, що раніше такого не могло статися. Здається, ніби щось починає вислизати в мене з рук і я вже не вмію те неозначене "щось" тримати так міцно, як колись… Що таке успіх? Таємнича, нез'ясовна сила, обережність, чуйність, свідомість, що ти впливаєш на хід життя вже самим тільки фактом свого існування… Віра в те, що життя саме дбає про твою користь… Щастя й успіх сидять у нас самих. І ми повинні тримати їх міцно, твердо. Бо тільки-но тут, усередині, щось почне послаблюватись, відчужуватися, втомлюватись, як відразу все навколо нас цим користається, опирається нам, повстає, виходить з-під впливу… Одне чіпляється за друге, поразка йде за поразкою, – і тобі кінець. Останніми днями я часто згадував одне турецьке прислів'я: "Коли дім готовий, приходить смерть". Ну, не обов'язково-таки смерть, але – занепад, виснаження, початок кінця… Пам'ятаєш, Тоні, – мовив він ще тихіше і взяв сестру під руку, – пам'ятаєш, коли ми хрестили Ганно, ти сказала: "Тепер, здається мені, для нас настануть нові часи!" Я ще й досі ніби чую ті слова. І я тоді подумав, що ти й справді вгадала, бо якраз надійшли вибори в сенат, і мені пощастило, а тут, ніби з-під землі, виріс цей будинок. Але сенаторство й будинок – тільки зовнішні ознаки успіху, а я – з життя, з історії – знаю те, про що ти ніколи навіть не думала. Знаю, що часто зовнішні, видимі, відчутні ознаки й символи щастя і розквіту з'являються аж тоді, коли насправді все вже пішло на спад. А зовнішнім ознакам цього занепаду ще потрібен якийсь час, поки вони стануть видимі. Як он з тією зіркою: ми не знаємо, може, вона вже пригасає або й зовсім згасла, коли до нас доходить її найяскравіше світло…