У нього в портфелі дві речі: про Галана й про стару бариню. У нього дві речі: "Бюрократ" і уривок із роману "Уламок минулого". Він іде мимо редакції, де працює Галан. А чому б спершу не зайти до Галана?
Галан якраз п'є чай. Нахилився своїми скляночками в золотих обручиках і мочить довгі вуса в чаю. Од рипу дверей Галанова голова підвелася.
— А, товариш Джонатан Свіфт.
"У нього чудовий настрій, — подумав Свіфт, — це треба використати".
— Чим можу служити? — питає Галан.
— Та ось. — Свіфт подав заяву на три карбованці.
— А ви ж дасте що-небудь?
— Нате. — Свіфт дає уривок із роману "Уламок минулого".
— Сідайте, — запрошував Галан.
— Його можна зараз прочитати. Воно коротеньке, — сказав Свіфт, сів, поклав свого рябого картуза на стіл і вперто стежить за кожним рухом Галана. Той читає Свіфтів твір. І зиркає з-під окуляр на портфеля.
— Хі-хі!
— Чого ви смієтесь? — питає Свіфт.
— Що то у вас із портфелем?
— Та це свічка…
— Хі!.. — засміявся Галан у довгі вуса. Потім прочитав і поклав на заяві резолюцію "три".
Свіфт миттю хапає заяву, зачепив рукою бронзову фігурку, яка впала на блюдце й склянку з чаєм. Склянка розбилася, чаєм залило Галанові дописи, а Свіфт, забувши на столі свого картуза, одержує гроші і вибігає з редакції. Лапнув за кишеню: допис про Галана! Покрутив його в руці, розірвав. На чорта його друкувати! Галан насправді чудова людина. Пхі! Комусь зробити задоволення! Якійсь там реєстраторші. Єрунда! Ага, картуз? Він вертається, заглядає в щілину дверей. Галана немає. Він хапає картуза і тікає, але в дверях зустрічається з високою фігурою Галана.
— Чорт би вас забрав із вашими новелами, та романами… з вашою пустою макітрою, з ва…
Але Свіфт не хотів далі слухати, він шмигнув під руку Галана й вибіг на вулицю. "Ідіот, — подумав Свіфт про Галана. — На чорта було рвати про нього дописа? Його таки слід було б пробрати".
Свіфт іде вулицею задуманий, схилив голову на груди й ні на кого не дивиться. Ось він штовхнув жінку, що переймала його, аж ударився носом. Це жебрачка. Вона вгорнула дитинча в обдертого, брудного сіряка, як Катерина, й простягає Свіфтові руку. Той похапцем сунув руку собі в кишеню, шукаючи грошей, і так, не виймаючи руки з кишені, запитав:
— Якої ви губернії?
— Курской.
Свіфт подумав, мугикнув, а тоді ще:
— А фамілія?
— Варонава.
— Ага, кінчається на "в", йди до біса. Багато вас буде тут лазити по Україні?
Свіфт повернувся од жебрачки й під обурення й лайку її швидко пішов. Аж ось його хтось сіпнув за рукав. "Жебрачка", — мигнуло в голові. Він підніс із грудей своє вугрувате лице з жабиними очима, й воно вп’ялося в Белю. О, який він радий, що побачився з нею. Він хотів її бачити. Оце тут і хотілося йому з нею зустрітися. Вона хоче з ним говорити? Будь ласка! Він з охотою. Вони можуть обоє сісти он там — у скверику.
Сіли. Ах, як чудово! І що тільки не повироблювано оцими квітами.
І п’ятикутні зірки. Серп, і молот, і літери. Правда, це не так природно. Свіфтові подобається більше занедбаність. Щоб тут росло все навмання, щоб і бур’ян був. Як усе-таки чудово. Як на це Беля дивиться? Беля журно хитнула головою. Це справді все чудово, але їй не до цього. В неї інша справа, що для Джонатана може бути нудною. Він втупив свої жовто-зелені очі в Белю. Заклав руки в кишені толстовки і колупає носком черевика землю.
— Матеріальні справи? Ах, про матеріальні справи справді нудно слухати. Зараз так чудово. На жовтенькій квіточці сидить синенький метелик. Як він легенько торкається крильцями, як це все ніжно, поетично. Яка це чудова ідилія! А люди чомусь борються, проливають кров. Чому б людям не створити щось таке спокійне, затишне. Як гарно! Жовте й синє… Який приємний, ніжний затишок…
Українці чомусь лізуть до інших країн, а могли б чудово обійтися без них. Все ж єсть. По чай ми чомусь премося до Китаю, як у нас є свій рідний — чепчик[42].
Свіфт сколупав носком черевика всю землю. Замовк і на сколупаній землі щось носком пише. Беля журно дивиться на синього метелика своїми голубими очима, потім встає, важко зітхає й простягає Свіфтові руку.
— Ви вже йдете? — Свіфт наче спав і його розбудили.
— Так, мені треба йти. Нема часу. — В Белі швидко закліпали вії, їй чомусь зробилося важко, хотілося плакати. Вона одвернулась і пішла. Свіфт помітив, що вона збирається плакати.
— Слухайте, слухайте… — Беля вернулася, хутко змахнула хусткою сльози.
— Що це ви плачете?
Беля мовчки і тужно чогось чекає.
— Не раджу, не раджу вам плакати. Не раджу, чуєте? Не розливайте сльози, вони вам згодяться…
Беля мовчки кидає на Свіфта ображений погляд, одвертається, лишає його самого і йде розмальованим сквером.
Беля в тузі ламає руки, то припадає до порожнього ліжка, де була хвора мати, то в розпачі падає на стіл.
— Ой, туго, зелена гадюко мояааааа! — схоплюється на ноги й голосно викрикує, заскреготавши зубами.
— Помсти, жорстокої помсти!!! — В уяві стоїть злий бюрократ Галан. Беля легенько підводить руки до щоки, задивившись уперто в вікно. В її уяві стояла Фатіма. Стало моторошно. Вона яскраво уявила собі мертву матір, як та корчилася, витягалася, простягала до неї жилясті воскові руки… О, це жах… Беля береться обома руками за голову й вибігає із хати.
У її уяві стояла Фатіма.
XI
У кравецькій майстерні однаково гасає шум. Однаково пахне свіжою матерією, солдатськими шинелями. Голівки жіночі, зігнуті спини над машинами й моторні ноги, невсипучі ноги. Машини й машини, як чорні коні, перед кожною жінкою гордо й непорушно стоять. Власне, їдуть і стоять на місці. Стоять, шумлять, од шуму, од цього руху, од машинного й людського руху йде курява, легенько, непомітно. Йде курява густо, тонко й непорушно висить, виблискує, як веселка у пасмах сонця, що вливається через вікна в майстерню. В майстерні повітря пахне свіжою матерією, солдатськими шинелями… і кожен пройнявся цим повітрям. Кожен ужився в цьому шумі й русі, кожен — частина цього шуму й руху. Кожен?
— Товариші! — заявляє кучерявий кирпатий оратор на комсомольських зборах, що саме йдуть у майстерні. — Цього, товариші, явища не можна терпіти в нашому осередку. Це ганьба нашого осередку. Кароліні вже пора знати, що не з’являтися на збори, кидати роботу серед білого дня в найгарячіший час і кудись іти, або моргати хлопцям і писати секретки, не думати про роботу й ламати голки не годиться… В нас ніхто ще не ламав голки. Не раз їй слюсар лагодив машину. Товариші! Коли це один раз трапляється, двічі, ну, нехай уже тричі, я припускаю, це ще так-сяк, але помилуйте, коли ця неохайність у людини стала майже щоденною, то це справа нікудишня.