— Іване!
Господар зупинився і оглянувся.
— Іване! Не лякайся мене, я Петро! Подорожній встав і почав наближатися до господаря.
Іван, побачивши обірванця, ступив кілька кроків назад:
— Свяа-ат Го-осподи! Це хіба мара, не Петро! Що з тобою?
— Ні, не мара, я живий, та не той, що був колись. От бачиш, як я випасся на бразілійській кукурудзі.
— Що з тобою сталося? А де ж Настя, діти?.. Петро показав очима на небо.
— Я, Іване, мав би з тобою дещо побалакати, але не хочу, щоб мене тут хто здибав. Ще не час! Сховаймося в кущі. Ти, певно, ведеш корову пасти, ну, вона буде пастися, а ми побалакаємо. Та це, либонь, наша Красуля! Красуля, на, на! Маленька!
Корова витріщила на Петра очі, стала фукати.
— І худобина мене цурається! — зітхнув.— Не впізнала.
Зайшли під ліс. Іван пустив корову в траву. Оба посідали під кущем, і Петро став оповідати Іванові свої пригоди, ті, що вже знаємо. А далі каже:
— Я скочив у море, щоб лише не попасти в руки розлючених наставників. Поки мені духу стало, я плив під водою. Недалеко від того місця вливалася ріка в море. Струя була сильна і гнала мене стрілою від берега. Коли я виткнув голову з води, був уже так далеко, що мої гонителі не могли мене помітити. Аж тепер я зміркував, що мені кров тече з розбитого носа. Не мав я навіть живим вийти з тої біди. Мені додавали сили лише слова Настині, що тоді спокутую мої гріхи, коли верну до села і покажу людям, як виглядає на мені бразілійський гаразд. Морська вода солона і густа, і в ній легше було плисти, ніж би то в ріці або на ставу. Коли уже засапався, я лягав навзнак на воді і так спочивав.
Я доплив до дерева, та ще настільки мав сили, що видерся на дерево і обняв його руками і ногами. Руки і ноги у мене страшенно тремтіли, дух мені запирало. Я зомлів... Коли прокинувся, не міг зміркувати, де я. Мені стало пригадуватися, в якій біді був; та й здавалося, що я вже на іншому світі. Я лежав на м'якій постелі і на волосяній подушці. Біля мене сидів якийсь молодий моряк. Як я тільки відкрив очі, мій наглядач задзвонив. За хвилю прийшов до мене офіцер гарно вбраний — це був військовий лікар.
— Здоров, земляче! Що з тобою? Гаразд?
Я ще більше здивувався. То, бачиш, на чужині почути рідне слово та ще від такого поважного чоловіка, то начеб ангельський голос почув. Я простягнув до нього руки: піднявся насилу в постелі і кажу:
— Паноньку, батеньку рідний! Хто ж послав мені вас на рятунок?.. Я вже безпечний від панських наставників?
— Як довго ти, земляче, під моєю опікою, то нічого злого тобі не станеться.
Цей чоловік говорив по-нашому, але трохи не так. Та й мундир на ньому був інший, ніж у наших офіцерів, що їх бачив у Стрию.
— Звідки я тут узявся?..— питаю.
— Ми тебе зловили, як ти плив неживий на якійсь колоді по морю, та й витягли... А звідкіля ти, небоже?
— Яз Галичини, чорти мене заманили до тої проклятої Бразілії на загибель.
І я йому все розказав, ось як тепер тобі. Він слухав мене уважно та й тільки головою хитав на таку страховину. Тоді я осмілився та й питаю:
— А ви, пане, теж з Галичини?
— Ні,— каже,— я з-під Києва, коли чував, але я такого роду, що й ти.
— Значить, що ви русин?
— Так, але по-нашому називається українець.
— Я за те нічого не чував,— кажу.— То тут на сім кораблі всі русини-українці?
— Ні, не всі. Тут переважно росіяни, а нас небагато. Ти тут безпечний.
— Слава ж тобі, Господи! А чи можна мені вийти?
— Ого! Який прудкий! Підожди! Полежиш іще зо два дні, а тоді гуляй.
Я відлежав іще два дні. В голові страх шуміло, як у млині. Коло мене ходили, як коло дитини. Я цікавий був знати, по чім цей чоловік, пізнав, хто я. Я спитав його, бо він не сердився, коли я його щось питався.
— Ти,— каже,— часто марив. Кликав Настю, Пав-луся...
Від згадки про Настю і Павлуся завертілися сльози.
По двох днях я став виходити на поміст. Наш корабель, що звався "Ольга", плив по відкритому безкрайому морі. За тиждень я став знов сильним, як і перше. Моряки не могли надивуватися моїй силі. Вони боролися зі мною, але жоден мені не дав ради. Я помагав їм у роботі, двигав найбільші тягарі, і раз кажу до мого спасителя:
— Прийміть мене на службу.
— Ти наш гість,— усміхався лікар.
— Гість лише три дні,— кажу.— От спасибі, що не дали пропасти. Не хочу даром хліба їсти.
Лікар сказав начальникові, то значить капітанові від того корабля, цей мене випитав як і що та й записав у реєстр. Але я затаїв своє ім'я, казав, що називаюся Петро Сорока. Так і записали та й мундир моряка надягли. Мене взяли до сокирників. Привчився до служби й роблю. Вони мене хвалять за мою пильність. Мені добре повелося.
Довгенько ми пливли, приставали до різних берегів за всілякою потребою. Я став розпитувати мого добродія, з котрої пристані дістатися якнайскоріше до Галичини.
— А то ти не хочеш більше з нами бути?
— До смерті хочу бути, але я маю пильне діло в Галичині. Хочу людям показати, як я виглядаю, нехай знають, які то бразілійські гаразди.
— Ми зіїдемо до Трієста, це місто належить вже до вашого цісаря. Звідти можеш їхати залізницею.
— Добре, я довго не забавлюся, зроблю, що маю зробити, що обіцяв покійній жінці, і вернуся, куди накажете.
— За два місяці,— кажуть,— будемо в Одесі. Так найближче з Галичини до моря, приїжджай, коли хочеш.
Але, Іване, заклинаю тебе, не говори того нікому, що я тобі тепер, як брату, сказав. Я сам покажуся в селі, аби мене люди на очі побачили, а відтак мене нема. Петро Рубаха вмер для всіх.
— А нащо ж ти писав сюди листи, що тобі там так добре, та й інших туди закликаєш?
— Я писав листи? Хіба ж мені там добре було? Та в пеклі бодай було б ліпше. Я вийшов звідси заможним чоловіком, а тепер дивись, який я дід! А до кого ж то мав я писати?
— Та до свого тата! З того часу ціле село заворушилось. Більша половина села вибирається до Бразілії.
— Хто ж їх записує?
— А той самий панок, що тебе записував. Казав, що тебе відвіз аж на місце, що тебе дуже ці-саревич полюбив. Панок кланявся від тебе цілому селу, він тепер так гарно одягнений...
— За людську кривду,— каже Петро,— ми ще оба порахуємося! Чи він заходив сюди?
— Він сидить в Іванівці, а сюди прийде завтра.