Люди заворушились, як мурахи, коли їх хто патиком порухає. У кожного защеміло серце при згадці, що таки воно не сон, лише справді треба покидати рідне село. Умовилися з панком так, що в найближчий четвер мають виїздити. До того дня кожний упорядкує свої справи — та й у дорогу. Вся середа пройшла у прощанні. Сходилися сусіди, ходили і до сусідів, охкали, плакали, прощалися. Петро пішов до панотця і найняв від усіх Службу Божу на щасливу дорогу.
Надійшов четвер, останній в рідному селі. Люди прокинулись, як тільки на світ стало займатися. Не одному снилося тої останньої ночі, що оре батьківську землю, яка його стільки літ годувала, що порається коло своєї загороди. Та коли прокинувся і згадав, що це останній ранок будить його в своїй хаті, то морозом обняло тіло так, начеб його мали вішати.
Ударили в дзвони. Народ спішив з усіх кінців села до церкви. В хаті позалишалися хіба каліки, старці та дрібні діти. А вже емігранти з'явилися всі. В церкві залягла гробова тиша. Нічого не чути, крім охкання, тяжких стогонів і тихого плачу. Не дивно: це востаннє вони сюди прийшли. Тут хрестилися, тут вінчалися, тут виливали свої серця в молитві, тут шукали потіхи, тут надіялись одержати останнє благословення в далеку вічну дорогу. А тепер приходиться навіки прощатися з тими дорогими серцю місцями. Знайомий їм добре кожний куточок, кожний образок, г
а те все тепер треба лишати і вибиратись у далеку, дуже далеку дорогу, в незначну країну, між чужих людей. Не було ж за чим плакати?
По службі панотець промовив до громади кілька гарячих слів на прощання і поблагословив їх у далеку дорогу.
Громада заридала на весь голос так, що вже ніхто не чув останніх слів священика.
Тепер виринули всі, мов та бистра вода, на цвинтар. Ніхто їм того не казав, однак кожне чуло потребу попрощатися іще з могилками батьків, настільки щасливіших, що їм довелося зложити кістки в рідній землі. Боже! Що тут плачу, голосного ридання! Усе, що жило, припало до якоїсь могилки, порослої зеленою травою, прилинуло грудьми до тої землиці, що вкрила дорогі останки, цілує тую землю востаннє і плаче. Та хоч їм того ніхто не казав, кожне бере грудку землиці святої, зав'язує в шматинку і ховає, немов дорогоцінності. Це на дорогу пам'ятку, на спомин, це для того, аби не втратили зв'язку з рідною країною, з батьківською землицею... Коли вже лягти на чужині, так бодай грудку рідної землі мати на своїх грудях, то легше лежатиметься, бо своя земля'не давить так, як чужа.
Тепер усі вернули до села. Зібралася ціла громада на майдані перед корчмою. Емігранти розбіглися ще по хатах, аби забрати з собою, що треба було взяти, та кинути оком на рідну хату. Тим часом на майдані залягла глуха тиша, як перед бурею, заки ще перший грім не вдарить.
Коли зібралися усі емігранти, панок перечитав імена всіх, що записалися в Бразілію, а відтак закликав з усієї сили: "В дорогу!"
Заворушилася громада. Кожне застогнало тяженько, брало на плечі свою мізерію, і так рушила вся іромада. Ціле село вийшло, мов за мерцем. Так вийшли за село. Тут стали на горбочку, звідки йшла дорога вниз до гостинця. Емігранти обернулись до села, що лежало в долині серед рясної травневої зелені. У кожного защеміло серце. Кожний упав ниць на землю і цілував її та зрошував гарячою сльозою востаннє.
— Оставайтесь здорові!
— Щасливої вам дороги!
Емігранти посідали на фіри. Вози заторохкотіли по сухій дорозі. Емігранти оглянулись ще раз, та вже не видно рідного села, вже тільки вершок високої тополі, що коло церкви. Вже і того не видно. Все закрив горбок. Вже більше ніхто рідного села не побачить.
Коли проїздили через Іванівку, зустріли на дорозі іванівського пана, що їхав на коні в поле.
— А куди ви, люди добрі, мандруєте?
— До Бразілії, прошу пана!
— Ов, Петре! Та й ви тут? — питає здивований пан, побачивши між емігрантами Петра.— А я хотів вас кликати стайню ставити!
— Най вам ставить той мазур якийсь, що-сте його спровадили,— каже люто Петро.
— Чоловіче, перехрестися! Я про жодного мазура не знаю. Та ж я на вас надіявся, бо ж ми вже про це з вами говорили.
Петро на таке слово аж рота відкрив. Тепер зміркував, що Аврамко його хитро підійшов, але вже все було позаду.
ДАЛЬША ПОДОРОЖ ЗАЛІЗНИЦЕЮ
З мохнатівцями поїхав знаний нам панок до Львова. Тут мусили всі затриматися, поки не зберуться емігранти з інших сторін. Тим часом мешкали по передмістях, бо в місті життя дороге. Наглядачі, що їх понаставляли не знати звідки, рідко коли пускали кого до міста. Петро ледве випросився, щоб собі дещо закупити на дорогу. Закупив усе, що потребував для свого майстерства. Купив кілька добрих пилок, гемблів, свердел, дві сокири та одну трачку.
У Львові сиділи три тижні. За той час треба було жити зі свого, а що там усе дороге, то не в одного калита дуже присохла, заки діждався тої днини, коли заганячі сповістили, що завтра їдуть.
Такою вісткою емігранти дуже втішилися. Не такий був виїзд зі Львова, як з рідного села. На станцію йшли, як люди на відпуст. Наганячі йшли по боках і ззаду, начеб волів на ярмарок гнали, та пильно дивились, аби хто по дорозі вбік не скочив.
На залізниці спакували їх, як оселедці в бочці, в окремих вагонах. Машина засвистіла, поїзд рушив з місця, кожне перехрестилося.
У подорожніх, що їдуть день і ніч без упину, було "стільки світу, що у вікні"; а вночі і того не можна сказати, бо нічого не видно, та й всяке дрімає. Така нічна дорога дається добре взнаки і старому і малому, а вже найдрібніші діти, що ще не привикли до невигоди... Ніде то не має голівки притулити, розтягнути молодих кісток, бо кожному тісно.
Петро держить Павлуся на руках, Настя — малу Гандзю. Від такого й рука стерпне, і самому спати хочеться, аж очі злипаються. Але тверда руська натура витримає дуже багато. Подорожні не могли дорахуватися, скільки днів і ночей їхали, заки добралися до Відня. Тут треба було їх перевести на іншу станцію, а дорога вела через місто. Треба було бачити ту цілу товпу мужчин, жінок і дітей в селянських галицьких одягах, невиспаних, змучених, вже від кількох днів неумиваних і забруднених, мов сажею. Було тут кілька соток народу з різних сторін Галичини, були тут і русини, і поляки. Петро ніс на плечах добре напакований мішок, з мішка визирав кінець сталевої трачки. На лівій руці тримав маленьку Гандзю, що, утомлена, сперла свою біляву голівку на грудях батька і дрімала. Побіч Петра йшла засмучена Настя. Вона за той час дуже змарніла. Лице зблідло і видовжилось, попід червоні від плачу очі лягли чорні смуги, начеб хто кулаком попідбивав. Вона несла на плечах мішок з подушкою та й трохи шмаття, а за руку вела малого Павлуся. Хлопчик не міг поспішити з старшими людьми і все підскакував та підбігав, хоч видно було, що з останніх сил надривається, щоб не залишитись позаду. Вкінці таки застогнав і сказав крізь сльози до матері: