— На, Урваре, надягни на себе, — сказав він. — Може, Тенгілові слуги, якщо побачать нас, подумають, що ти теж один із них і ведеш кудись двох в'язнів.
Урвар надяг на себе шолом та плащ, хоч неохоче.
— Це я вперше і востаннє надягаю цю погань, — сказав він. — Від неї тхне гнітом і жорстокістю.
— Нехай тхне чим хоче, аби тільки вона допомогла тобі добратися додому, — заперечив Юнатан.
Більше не можна було гаяти ні хвилини. Лишилося години зо дві до заходу сонця, а як у горах стемніє, ми не проїдемо небезпечними стежками Карманяки.
Юнатан був стурбований. Він знав, що нас чекає, я чув, як він сказав Урварові:
— Мені здається, що найближчі дві години вирішать долю Шипшинової Долини. Ти зможеш утриматися на коні так довго?
— Зможу, — відповів Урвар. — Хоч би й десять. Юнатан підвів Ф'ялара й допоміг Урварові сісти на нього. І Урвар відразу став інший. Ніби виріс у сідлі й набрався сили. Бо він також був з відважних і дужих, як Юнатан. Тільки я не мав ні крихти мужності. Та коли ми сіли на коня і я обхопив Юнатана руками й притулився лобом до його спини, мені здалося, наче в мене переливається трохи його сили, і я перестав так боятися. Хоч усе-таки подумав: було б добре, коли б нам не доводилось раз по раз випробовувати свою силу й відвагу. Чи ми ще колись житимем так, як спершу жили у Вишневій Долині?
Нарешті ми вирушили в дорогу. Поїхали ми в західному напрямку, бо там був міст через прірву. В горах Карманяки було багато втоптаних і покручених стежок. Ніхто, крім Юнатана, не міг би знайти в тому плетиві ту, що треба. Але він якимось дивом угадував, куди їхати, це було для нас велике щастя.
Я пильно озирався навколо, чи немає десь Тенгі-лових вояків, аж у мене в очах пекло. Але нікого не бачив. Тільки Урвара, що їхав позад нас у шоломі й чорному плащі. Я здригався щоразу, коли обертавсь і бачив його, — так я боявся шоломів і всіх, хто їх носив.
Ми довго їхали без пригод. Скрізь було тихо, мирно й гарно. "Оце й є те, що зовуть тихим вечором у горах", — подумав я. Якби він і справді був такий. Бо з цієї тиші і спокою може зненацька вигулькнути хто завгодно. Нас не полишало неприємне напруження. Навіть Юнатана. Він сторожко озирався навколо.
— Аби ми переїхали через міст, — сказав він. — Тоді найгірше лишиться позаду.
— А скільки ще туди їхати? — спитав я.
— З півгодини, якщо все буде гаразд, — відповів він. І тієї миті ми їх побачили. Загін Тенгілових вояків, шість списоносців на чорних конях. Вони з'явилися там, де стежка огинала гору, і їхали просто на нас.
— Тепер або смерть, або життя, — сказав Юнатан, — Урваре, вперед!
Урвар швидко порівнявся з нами, і Юнатан кинув йому вуздечку, щоб ми більше скидалися на в'язнів.
Вояки ще не помітили нас. Але тікати було запізно. Та й куди втечеш? Залишалось єдине — просто їхати далі й сподіватися, що Урварів шолом і плащ обдурять їх.
— Живим я їм не дамся, — сказав Урвар. — Хочу, щоб ти це знав, Юнатане Лев'яче Серце!
Ми якомога спокійніше їхали назустріч своїм ворогам. Під'їздили до них дедалі ближче. В мене мороз ішов по спині, і я встиг подумати, що коли нас мають спіймати, то краще б уже спіймали були в печері Катли, щоб ми даремне не мучились таку довгу ніч.
Ось ми й зустрілись. Вояки притримали коней, щоб легше було розминутися на вузькій стежці. На чолі загону їхав наш знайомий — Перк.
Проте Перк навіть не глянув на нас. Він дивився тільки на Урвара. І коли вони розминалися, спитав:
— Ти не чув, його ще не знайшли?
— Ні, не чув, — відповів Урвар.
— А ти звідки їдеш? — спитав Перк.
— Везу двох в'язнів, — відповів Урвар.
Ми поїхали далі, швидко, але так, щоб не впадало в око.
— Хрущику, обережно поверни голову й поглянь, що вони роблять, — сказав Юнатан.
Я повернув голову й відповів:
— Поїхали.
— Слава богу, — зрадів Юнатан.
Але радіти було рано. Бо тепер я побачив, що вони зупинили коней і дивляться вслід нам.
— Починають додумуватися, — сказав Юнатан. І то, мабуть, була правда, бо Перк гукнув:
— Гей ти, зупинися, чуєш! Я хочу пильніше приглянутись до тебе й до твоїх в'язнів!
Урвар зціпив зуби.
— Швидше, Юнатане, бо пропадемо! — гукнув він. І ми погнали коней.
Тоді Перк повернув загін, і вони помчали за нами так швидко, що кінські гриви замайоріли на вітрі.
— Ну, Гріме, покажи, що ти вмієш! — сказав Юнатан. "І ти, Ф'яларе, також", — подумав я і пошкодував, що сам не їду на ньому.
Ніхто не мав кращих коней за Гріма й Ф'ялара. Ох, як вони летіли стежкою! Тепер вони знали, що йдеться про життя або смерть. За нами мчали переслідувачі. Тупіт копит то наближався, то віддалявся, але не стихав. Бо Перк знав, за ким він женеться, а такої здобичі не хотів би випустити жоден Тенгілів вояк. Було б із чим з'явитися в замок свого володаря.
Коли ми мчали через міст, вони наступали нам на п'яти. Просвистіло кілька списів, але жоден не зачепив нас.
Тепер ми були на боці Нангіяли, і найгірше, сказав Юнатан, залишилось позаду. Та цього не видно було. Навпаки: гонитва тривала далі вздовж річки. Берегом в'юнилася стежка, що вела до Шипшинової Долини, і ми звернули на неї. Цією стежкою ми спускалися іншого літнього вечора, наче тисячу років тому. Смеркалося, і ми з Юнатаном поволі їхали, шукаючи місця на багаття та нічліг. Так і треба їхати вздовж річки, а не як тепер, що коні мало не падали з поспіху.
Найшвидше мчав Урвар. Адже він тепер їхав додому, в Шипшинову Долину. Юнатан не встигав за ним. І Перк їхав швидше за нас, я спершу не розумів чому. Та потім збагнув, що через мене. Не було меткішого вершника за Юнатана, ніхто не зміг би його догнати, якби він був на коні сам. Але Юнатанові доводилось весь час думати про мене, і це йому заважало.
Юнатан сказав, що від цієї їзди залежала доля Шипшинової Долини. А успіх цієї їзди залежав від мене, хоч як це було страшно. Я все більше переконувався, що вона скінчиться погано. Щоразу, коли я обертав голову й дивився назад, чорні шоломи виявлялися трохи ближче. Часом вони ховалися за горою або за якимось деревом, та потім неодмінно з'являлися знову, все ближче й ближче.
Юнатан знав не гірше за мене, що ми не зможемо врятуватися. Вдвох не зможемо. Юнатанові конче треба було втекти від переслідувачів. Я не міг допустити, щоб через мене його спіймали. Тому мовив: