Але Ф'ялар був у стійлі не сам. Біля нього стояв Губерт. Губерт плескав мого коня по клубах, а побачивши мене, усміхнувся.
Серце загупало в мене в грудях. "Ось хто зрадник", — подумав я. Мені здавалося, що я давно вже здогадувався, хто він такий, а тепер остаточно в цьому переконався. Губерт — зрадник, бо чого ще він прийшов до Рицарського двору і шпигує тут?
"Той чоловік надто багато знає", — казала Софія. Губерт і є той чоловік, тепер я зрозумів це.
Та що він знав? Усе? Знав, що ми сховали в діжці з вівсом? Я намагався не показати свого страху.
— Що ви тут робите? — спитав я якомога самовпевне-ніше. — Що вам треба від Ф'ялара?
— Нічого, — відповів Губерт. — Я йшов до тебе й почув, як твій кінь заіржав, а я люблю коней. Гарний кінь.
"Мене ти цим не здуриш", — подумав я і спитав:
— А навіщо вам я?
— Хочу дати тобі ось це, — відповів Губерт і простяг мені щось загорнене в білу полотнину. — Ти вчора ввечері здавався дуже пригніченим і голодним, от я й подумав собі: може, в Рицарському дворі тепер, коли Юнатан ще не вернувся з полювання, сутужно з харчами?
Я не знав, що казати й що робити. Взяв пакуночок і промимрив: "Дякую". Але ж не міг я прийняти їжу від зрадника! Чи міг?
Я розгорнув полотнину й витяг із неї чималий шмат баранини — такої копченої й підсушеної, що зветься шинкою. Пахла вона дуже смачно. Мені закортіло негайно вп'ястися в неї зубами. Хоч, власне, я мав би повернути Губертові його шинку й сказати, щоб він забирався геть звідси.
Та я цього не зробив. Зрештою, це Софіїна справа — чинити суд над зрадником. А мені треба вдати, що я нічого не знаю і не розумію. До того ж, мені була дуже потрібна та шинка. Нема кращого харчу за неї в дорогу.
Губерт і далі стояв біля Ф'ялара.
— У тебе справді гарний кінь, — сказав він. — Майже такий, як моя Бленда.
— Бленда біла, — сказав я. — Ви любите білих коней?
— Так, дуже люблю, — відповів Губерт.
"Тому тобі й хочеться мати їх ще п'ятнадцять", — подумав я, але не сказав нічого. Зате сказав Губерт — і таке, що в мене в душі похололо.
— Може, дамо Ф'яларові вівса? Він також хоче чогось смачного.
Я не міг спинити його. Він пішов просто до комірчини, і я кинувся за ним. Я хотів крикнути: "Не треба!", але не зміг вимовити й слова.
Губерт відкрив діжку з вівсом і взяв коряка, що лежав зверху. Я зажмурився. Не хотів бачити, як він витягне табакерку. І враз почув,' як Губерт вилаявся, а коли розплющив очі, то помітив невеличкого пацюка, що тікав вінцями діжки. Губерт спробував ударити його ногою, але пацюк стрибнув на долівку і шаснув у якусь нору.
— Укусив мене, проклятий, за палець! — сказав Губерт, смокчучи великого пальця.
Я скористався нагодою, швидко набрав у коряк вівса і перед носом у Губерта зачинив діжку.
— Ф'ялар буде радий, — сказав я, — бо в таку пору дня я не годую його.
"Але ти не такий радий", — подумав я, коли Губерт раптом попрощався і вийшов зі стайні.
Цього разу в його пазури не попав ніякий таємний лист. Але треба було знайти інший сховок. Я довго думав і нарешті закопав табакерку в льоху. Ліворуч біля дверей. А тоді написав у кухні на стіні для Софії нову загадку:
"Руда борода хоче мати білих коней і знає надто багато. Бережіться!"
Більше нічого я не міг зробити для неї.
Другого ранку зі сходом сонця, коли у Вишневій Долині ще всі спали, я залишив Рицарський двір і поїхав у гори.
7
Я розповів Ф'яларові, що для мене означає опинитися самому на коні в горах.
— Невже ти не розумієш, яка це для мене пригода?
Згадай, що я майже весь вік пролежав на канапі в кухні. Не думай, що я бодай на мить забуваю про Юнатана. Та однаково мені кортить крикнути так, щоб аж луна пішла горами, а все тому, що тут так гарно.
Авжеж, там було гарно. Юнатан, мабуть, зрозумів би мене. Які гори! Зроду не думав, що вони бувають такі високі і що серед них є стільки чистих озер, гомінких річок і водоспадів, чудових лук, густо всіяних весняними квітками! І я, Хрущик, сиджу на коні серед цієї краси й бачу її! Я не знав, що на світі може бути так гарно, тому зовсім сп'янів з радості… Спершу!
Потім гори почали мінятися. Я втрапив на стежку, мабуть, ту, що про неї згадував Юнатан. Вона кружляє, звивається горами, і нею можна доїхати до Шипшинової Долини, розповідав він. Справді, ця стежка кружляла і звивалася. Довго покружлявши нею, я від'їхав від квітучих лук, гори стали дикіші і страшніші, а стежка небезпечніша. То вона стрімко пнулася вгору, то спускалася вниз, то в'юнилася вузенькою скелею над глибоким проваллям, і тоді мені здавалося, що ми скрутимо собі тут в'язи. Та Ф'ялар, мабуть, звик ходити небезпечними гірськими стежками, він був добрий кінь.
Під вечір ми обидва стомилися. І я вибрав місце на ночівлю. На зеленій рівній галявині, де Ф'ялар міг попастись, і близько від струмка, з якого ми обидва могли напитися.
Потім я взявся розкладати багаття. Я ціле своє життя мріяв посидіти біля багаття. Адже Юнатан розповідав мені, яка це втіха. І ось нарешті мрія моя збувається!
— Тепер, Хрущику, ти сам переконаєшся, яка це втіха, — сказав я вголос сам до себе.
Я назбирав гілля і хмизу, склав його в купу й підпалив. Дрова горіли, аж гуло, навколо бризкали іскри, а я сидів коло багаття, і на душі в мене було так самісінько, як казав Юнатан. Так самісінько гарно. Я сидів, дивився на полум'я, їв свій хліб і гриз бараняче м'ясо. М'ясо було дуже смачне, тільки аби його дав мені хтось інший, а не Губерт.
Серце моє переповнювала радість, і я заспівав:
— Мій хліб, мій жар, мій кінь! Мій хліб, мій жар, мій кінь!
Кращої пісеньки я не міг скласти.
Довго я так сидів і думав про ті багаття, що палали скрізь по світу колись давно й усі вже позгасали. А от моє багаття горіло!
Навколо почало сутеніти. Гори почорніли, підступили ближче, і їх враз поглинула темрява. Страшно було сидіти спиною до тієї темряви. Здавалося, наче звідти на тебе хтось чигає. Зрештою, вже час було спати. Я підкинув у вогонь дров, попрощався із Ф'яларом і ліг, загорнувшись у ковдру, якнайближче до багаття. Тепер я хотів швидше заснути, поки не встигну навіяти собі всіляких страхів.
І от маєш! Я таки встиг себе налякати, та ще й як! Я не знаю, чи ще хто вміє так швидко наганяти собі страху. У голові в мене почали снувати різні думки: хтось напевне чатує на мене в темряві, і напевне тут у горах вештаються Тенгілові розвідники й солдати, і напевне Юнатана давно вбито. Я все думав про це й не міг заснути.