Брати

Багмут Иван

Полк увійшов до села надвечір. Довга колона, зупинившись на вулиці, поволі танула. Зникали в дворах сани з майном, кухні, спеціальні підрозділи й окремі особи — зв'язкові, старшини, командири, але кістяк колони — піхота — лишався на місці. Бійці тупцювали на рипучому снігу і з жаданням поглядали на ряди хат, з димарів яких подекуди привітно здіймався димок, збуджуючи в пам'яті далекі картини і, здається, до неймовірності далекі часи. День догорав, і на шибках вікон палали червоні відблиски, ніби в хатах жарко горіли печі.

І від цього на вулиці здавалося ще холодніше і ще дужче тягло до тепла і затишку.

Розвідник Петро Костенко, стомлений цілоденним переходом, байдуже розглядав у бінокль вулицю, щоб скоротити завжди такі довгі десять-п'ятнадцять хвилин між зупинкою колони і розводом по квартирах. Помітивши кухню, Петро пожвавішав і, опустивши бінокль, гукнув:

— Увага! Кухня першого батальйону на горизонті!

Взвод загудів на високих нотах, наче великий рій, і старшина, як завжди, похопився крикнути:

— Хлопці, без паніки!

Він звелів не розходитись і послав Костенка довідатись, чи готовий обід. Той не ступив ще й сотні кроків, як зустрів командира взводу і дістав наказ поспішати з обідом і збиратися в розвідку.

— Єсть! — відповів Петро і подумав, що мороз дужчає і що сьогодні вже пройдено п'ятдесят кілометрів.

Коли розвідник підійшов до кухні, там уже була черга, але він не став чекати і, протиснувшись уперед, підставив свій казанок.

Червоноармієць з оливковим обличчям і стражденним виразом очей сердитим голосом, що аж ніяк не пасував до його кволої постаті, сказав:

— Твоя чому без черги?

— А ось чому! — і Костенко відіпхнув червоноармійця плечем.— Насипай! — гукнув він кухареві.

— Твоя чому без черги? — повторив боєць ще сердитіше.

Костенко хотів сказати: "Тому, що я зараз іду в розвідку",— але він був стомлений, попереду чекала безсонна ніч, його сердила затримка, і він крикнув уже роздратовано:

— Насипай, кажу тобі!

— Не зв'язуйся з ним, Хаджибаєв,— порадив хтось з гурту..

Бородатий солдат заступив собою слабенького Хаджибаєва і суворо мовив Петрові:

— Бери і йди звідси!

Кухар, завжди привітний до Костенка, тепер мовчки, не дивлячись у вічі, насипав казанок. Петро пішов геть.

— А ще з біноклем,— почув він позад себе і почервонів із сорому. І весь час, коли йшов до взводу і поки збирався в розвідку, у нього був поганий настрій. Тільки коли вирушив на завдання, його охопило звичайне збудження розвідника і повернулася рівновага.

В розвідку йшли дві групи: одна — проти фронту полка, друга,— тут був і Костенко,— праворуч, щоб з'ясувати можливість флангового удару.

Мороз був скажений, і сніг під ногами рипів так гучно, що розвідники ніяк не могли тихо підкрастися до села, зайнятого ворогом. Двічі їх обстріляли з кулемета, після цього на вулицях забігали гітлерівці, залунали вигуки команди, і нічого не лишалося, як повернути до своїх.

Коли розвідники проходили "нічиїм" хутором, командир наказав Костенкові зайти до однієї з хат і зібрати деякі відомості про цей хутір.

Костенко вийшов з хутора, коли почало розвиднятися.

Не доходячи до села, де розташувався полк, він почув виття літаків і побачив, як чотири хижаки атакували село. Петро піддав ходу, але, поки добіг до села, літаки вже зникли і вулицею перебігали підрозділи, займаючи оборону по садках і городах.

Іти до свого взводу було пізно, треба негайно ставати до оборони, і Костенко, приєднавшись до цепу, повернув до ближчого двору і пройшов на край садка.

Два бійці, нагорнувши купу снігу, лежали з ручним кулеметом і поглядали у біле поле. Праворуч, замаскований кущами, стояв "максим", ліворуч три бійці робили окіпчик з снігу. Вони були близько, кроків за двадцять. Оливкове обличчя одного здалося Костенкові знайомим, і він відчув якесь збентеження. Розвідник став пригадувати, де він зустрічав цього бійця, коли від станкового кулемета почув вигук:

— Товариші, увага!

Петро глянув у степ і побачив, як з-за пагорка, далеко ліворуч, показався танк.

"Починається",— подумав Костенко і потягся від нервового збудження.

За першим танком виткнувся другий, третій... Петро налічив їх шістнадцять. Вони повільно сунули до села. Звідти раптом загриміла канонада. Біля танків розквітали клуби диму, і не можна було зрозуміти, чи то стріляють з танків, чи рвуться наші снаряди. Ворожа піхота не показувалась, і Костенко подумав, що він тут зайвий з своїм автоматом, і пожалкував, що не добіг до взводу. Раптом він побачив, як над одним танком, здається, без усякої видимої причини, спалахнуло полум'я. Танк крутнувся в один, потім у другий бік і став. Біля самого села загорілося ще два танки, але решта продовжувала наступ. Канонада наростала, і вже не можна було розрізнити окремих пострілів і вибухів.

Танки зайшли в село і посунули вулицею на той край, де лежав Костенко. Вони з'являлися на мить в проміжках між будівлями, і слідом за ними над хатами здіймалися хмари густого диму і пливли над селом.

— Запалювальними б'є, сволота,— сказав хтось з кулеметників.

Майже коло двору, де лежав Петро, загорівся ще один танк і швидко звернув у проміжок між хатою й повіткою. Мотор горів рівним червоним полум'ям, як багаття, розкладене вмілою рукою.

Костенко перебіг від кулеметників до дворових будівель. Тепер палаючий танк був поряд з ним, за якихось сорок кроків. Він ніколи не бачив ворожого танка так близько і трохи захвилювався. Наставивши на башту автомат, він з завмиранням серця чекав, коли відкриється люк.

Петро боявся одного — танкісти помітять його і відведуть танк за повітку. Але люк відкрився. Звідти показалась голова, потім груди, і Костенко, полегшено зітхнувши, дав коротку чергу. Танк рушив з місця, ткнувся, як сліпий, в стіну і знову став. З люка ніхто більше не показувався.

Решта танків скупчилася край села. Три з них, шукаючи прикриття, стали біля садка, де лежав Костенко. Один стояв так близько, що можна було побачити шершавість на поверхні броні.

"Гранату б!" — Костенко стиснув автомат, лютуючи на себе, що не взяв протитанкової гранати. Коли ще трапиться такий випадок? Але протитанкової гранати не було.