Руперт писав таємничим пером Колмена поміж рядками путівника "Чорноморське узбережжя Радянського Союзу". Федір і Ніна пішли оглядати пам'ятник. Руперт, який
навіть чути не хотів про війну, відмовився; він зостався під пекучим сонцем на краю величезної воронки і робив записи дня адмірала: пам'ять починала здавати, і він уже позабував геть усе, що вразило його в перші дні.
Тут, нотував він, усе навколо дихає війною.
Схили пагорбів густо пориті вороиками-ранами останньої війни. Федір воював у цих місцях. "Водієм танку",— пояснив він. Бився ба цих висотах; перед останнім боєм, казав Руперту, можна було читати вночі, така сила гармат, міпометів і "катюш" освітлювали місцевість, палячи все живе у стані ворога.
— Ми витурили німців на півострів Херсонес,— розповідай він — де ви збираєтесь шукати грецькі поліси. Загнали їх па вуденьку смужку суші: п'ятдесят тисяч, з танками, гарматами й автомашинами, та суден для порятунку у них не було. Ми розкремсали їхню групу. В цій каші мій танк підірвався. (У нас було понад двісті танків). Тоді я вискочив з гармашем — він теж уцілів,— і ми залізли в німецький танк з величезною вирвою на боці; водій був ще живий, та нам ніколи було няньчитися з ним. І ось нас бабахнуло знову, й наші санітари ніяк не могли зрозуміти, чому ми опинилися у ворожому танку, поряд із німцем.
Руперт запитав, як він став лікарем.
— Лежав у шпиталі. Війна кінчалася, і ми з хлопцями вирішили вчитися на лікарів. Всі ми були танкістами; до війни один працював на тракторі, другий — машиністом в Одесі, третій електриком... П'ятеро таки посягли мети — стали лікарями. Дехто повернувся до своєї попередньої праці. Двоє, на жаль, потяглися до пляшки; А що стало з рештою, не відаю,— скрушно зітхнув Федір.
Федір сумував, дивлячись на ці висоти. Ніна уважно слухала. Чи не збирала вона факти для нових віршів про радянську людину, в той час як Руперт збирав дані для психологічної стратегії адмірала Дж. Б. Лілла?.. Хоча хто може ручатися, що не стратегії взаємознищення?
Це пригнічувало його. Побачивши Ніну й Федора, він сховав ручку.
— Треба поспішати, якщо ми хочемо сьогодні оглянути Севастополь і Херсонес,-1 мовила Ніна
* * *
Вони наближалися до Севастополя. На контрольному пункті їх не зупинили. Федір звелів водієві їхати на Ма-лахів курган, який під час Кримської війни був вузловим пунктом всієї оборони. На верхівку піднялися пішки. Старий форт перетворився в музей, а старі гармати й досі були звернуті на південний схід і цілились на англійські та французькі окопи. Зверху добре видно було севастопольську бухту.
Руперт роздивлявся навколо з величезною цікавістю. Федір умовляв його їхати на півострів, але той не поспішав. Він уважно вивчав кожну цяточку на горах.
— Коли ми зайняли Севастополь, тут не було жодного цілого будинку,— розповідав Федір.— За десять літ місто виросло заново.
Під ногами біліло чудове нове місто.
— А що знаходиться по той бік?..— запитав Руперт.
— Давайте сходимо та подивимось... Тут було дуже гарно перед Кримською війною. А після неї зосталося лише чотирнадцять будинків. Тоді місто відбудовували цілих п'ятдесят років... А це ось — дуже знаменита бухта,— наголосив Федір, коли вже спускалися вниз,— вона могла б вмістити весь флот Англії і Франції, а то й Сполучених Штатів, якби їм тільки вдалося сюди дістатися.
Вони спускалися доріжками гірського парку, а потім по схилу бухти, що лежала перед ними, мов голубий металевий щит. В порту вирувало життя. Біля причалів вишикувалися підводні човни.
Вони прогулялися пішки. Федір умовився з водієм, що той під'їде за ними до музею.
Коли, нарешті, опинилися там, їх затримав міліціонер.
— Хто це? — вказав він на Руперта. Ніна, яка тримала останнього під руку, хотіла пройти, але вартовий її не пустив.— Ні,— мовив він,— спершу поясніть, хто цей іноземець?
— Це англієць, Руперт Ройс,— озлилася Ніна.
— Севастополь і Херсонес закрито для іноземців,— заявив міліціонер.— Як він сюди потрапив?
— Це ж Руперт Ройс,— повторила Ніна.— Хіба ви не знаєте, що він наш друг?
— Йому не можна бути в Севастополі. Прошу зачекати.
— Таж...
Міліціонер одкликав Ніну, і вони зайшли до канцелярії музею. Федір сів на одну з тумб біля входу й спокійнісінько витирав хусточкою лице, ніби це його зовсім не обходило.
— Чому мені не можна тут бути? — здивувався Руперт.— Хіба не замовили перепустки?
— Ніна Сергіївна все полагодить,— заспокоїв його Федір.
Та з канцелярії лише долинала сердита сварка.
— Якщо не можна, то ходімо...
— Ні, зачекаємо, чим воно скінчиться.
Ось нарешті вийшов міліціонер, а за ним розлючена Ніна.
— Вам доведеться піти зі мною,— наказав він Рупер-тові.
— Куди? — обурився той.
— До нашого відділку.
— Ще цього не вистачало! Якщо мені не можна тут перебувати, то я згоден їхати звідси негайно.
Ніна переклала. Проте вартовий поправив кашкета й рішуче заявив: "Ні!" Панові Ройсу доведеться піти з ним.
— Та я ж лише сьогодні розмовляла з секретарем міськкому,— наполягала Ніна.
— Такий порядок,— не здавався вартовий. Він уже встиг викликати машину.— Вам доведеться поїхати,— повторив Рупертові.
— Федоре Миколайовичу! — почала благати Ніна.— Поясніть же йому...
— Що тут пояснювати, коли він такий упертий,— спокійнісінько одмовив Федір.— їдьте, а я тим часом розшукаю секретаря міськкому.
Руперт з Ніною сіли в машину, і вартовий повіз їх до відділку. Федір перевальцем закрокував у іншому напрямку, і це здалося Рупертові аж надто підозрілим. Якби він хотів рятувати його, то кинувся б з усіх ніг.
Машина зупинилася в чистенькому завулку. Вони зійшли, і вартовий одвів їх до кабінету, в якому сидів офіцер.
— Ви розмовляєте по-російськи? — звернувся той.
— Ні. А де моя перекладачка?
— Вона прийде трохи згодом... Що це у вас за книга, містере Ройс?
"Виходить, він знає про мене!" Руперт відповів, що то путівник.
— Дозвольте глянути.
Руперт раптом відчув, яка небезпека загрожує йому. Кілька сторінок були списані ручкою Колмена. В голові зринали окремі фрази: "Підходи до Севастополя не охороняються. На схилах жодних оборонних споруд. Балаклава — закрите місто..."
Все це були наївні спостереження, та експертиза одразу встановить, що він записував таємним чорнилом. А це вже злочин. Невже його судитимуть?..