Та й концентратів лишилося днів на чотири.
Він довго сидів, дивлячись на кригу. Товста репалась із гуркотом, а в розколинах плавала шуга. Руперту здавалось, що він ненавидить цей лід над усе. В душі нічого не залишилось, крім сліпої ненависті до даремних страждань, до так по-дурному змарнованого життя, яке прожив тільки наполовину. Глупство, та й годі!
— Руперте!
— А хай тобі лиха година! — вилаявся той.— Що там таке? Здихати, то здихати...
Намет був за крижаною брилою, і Руперт навіть не ворухнувся. Та раптом відчув, що скоїлось лихо. Звідти долинали здавлені зойки Водоп'янова. Ройс зірвався з місця і кинувся бігти, розбризкуючи талу воду.
Господи! Прямо під ним, над поваленим наметом, ніби корова над телям, стояв жовтувато-білий ведмідь і водив головою, шкірячи зуби. Олексій був десь під ним, і Руперт бачив тільки його руку, що вчепилася у ведмеже хутро. Ройс з подиву закам'янів. Йому пригадалися безліч випадків, що траплялися з Нансеном, Пірі і мало не з кожним полярником.
Потім оговтавсь, вхопив крижину і пожбурив у ведмедя. Той підвів голову. Інша крижина вцілила йому в морду. Ведмідь знехотя став на задні лапи й, кумедно вивернувши шию, одступив.
— Ну! Ну! — загукав Руперт.— Йди собі геть!
Він знову вцілив, і ведмідь, боязко озирнувшись, задріботів. Руперт скочив униз і стягнув рештки намета з Олексія.
— Живий?
— Звичайно,— кволо обізвався Водоп'янов. Лице його було подряпане.— Візьміть рушницю та підстрельте його.
— Авжеж.
Руперт вхопив рушницю і, скидаючи на ходу брезентовий чохол та заряджаючи її, кинувся до торосу, що за ним ховався ведмідь.
Велетенські лапи чітко відбивалися на снігу, і Руперт мчав по кучугурах та проталинах, забувши про обережність. Його дивувало, як прудко біжить ведмідь. Він провалився в замет і почув роздратоване гарчання. Підвівши голову, побачив ведмедя, котрий причаївся нагорі і, гребучи лапами, готувався до стрибка.
Руперт підвів рушницю й вистрелив. Приклад боляче вдарив, бо він зопалу забув притиснути його до плеча. Ведмідь навіть не ворухнувся. Тоді Ройс бабахнув йому в морду; ведмідь заревів і покотився вниз. Якусь мить він не ворушився,— Руперт теж стояв, мов зачарований. А потім ведмідь, завиваючи, пошкутильгав геть. Ройс зарядив рушницю, виповз із замету й знову прицілився. Та звір надто швидко тікав і за якусь мить щез за торосом. Руперт здерся нагору й знову побачив його.
Постріл —г— і звір упав. Коли Руперт підбіг, щоб добити його, ведмідь підвів голову. Ройс одступив. Та той тільки сумно глянув на нього. Стреливши в шию, він добив бідолаху.
Ведмідь на короткий час повернув їх до життя. Руперт сяк-так обпатрав його, і вони з'їли по сирому шматку.
Після пісної каші й концентратів це здавалося царською їжею.
Намет був геть подертий, але Руперт якось позашивав його, і вони непогано поспали. Проте вранці на них чекала нова біда. Крижина розкололась, і перед самим наметом з'явилася велетенська ополонка, вкрита тонкою кригою. Вперше їм загрожувала реальна небезпека.
— Треба вирушати, й щонайшвидше,— заявив Руперт Олексієві, котрий після ведмежатини й міцного сну виглядав трохи ліпше.
Проте сидіти ще не міг, і тому мляво кивнув та стежив за тим, як Руперт готується в дорогу.
їм важко було розставатися 8 м'ясом, але Руперт знав: лід геть розтріскається, і вони можуть опинитися в безвиході. Навантаживши трохи м'яса на санки й ледве втягнувши туди Водоп'янова, він зачепив посторонки за нояс, постояв трохи, віддихався й, заплющивши очі та зціпивши зуби, потяг.
* * *
Кілька днів руху в негоду й по талій воді внесилилн ного вщент. Концентратів лишилося на один день, але Руперт підстрелив тюленя, і йому вдалося піймати його, поки той не шугнув під лід. Два дні одсипалися в наметі, їли сиро м'ясо й чекали.
Чого?
Самі не відали. Крига навкруги гулко тріскалась, з'являлися нові ополонки й смуги чистої води, і, якби не човен, довелося б пропадати. У Руперта не вистачило сил переправитися через велетенську ополонку, він провалявся в мішку цілу добу, а прокинувшись, стрівся в стривоженим поглядом Олексія.
— Нічого, зараз рушимо,— заспокоїв він.
Але як переправити санки? Руперт напнув на них свій спальний мішок, закутав полатаним наметом і штовхнув У воду.
— Потонуть, то й хай! — мовив він.
Сани трималися на воді, але один край переважував, і Руперт витягнув їх на кригу. Гумовий човник було вже надуто, весла спущено, зоставалося тільки вмостити Водоп'янова.
— Спершу спущу човна, а потім покладу вас,— пояснив він.
— А койку залишимо?
— Мабуть, доведеться.
Та все виявилось значно складніше, бо Водоп'янов раптом утратив свідомість, коли вже сидів, спеленатий, у човні. Руперт вирішив не зважати на це, спустив сани, прив'язав їх до човна і, сівши прямо на ноги хворого, взявся гребти. Йому ледве вдавалося втримати човен, а тут ще ззаду налітали сани і ніби навмисне намагалися втопити.
Крижини роз'їхались ярдів на двісті, і, коли Ройс спробував витягти непритомного росіянина, йому забракло сил, та ще півмилі довелося гребти, поки дістався зручного місця. Спершу виволік човен і викотив з нього Водоп'янова. Навіть радий був, що той непритомний і не відчуває жорстоких стусанів, а його бліде й виснажене обличчя не кривиться од пекельного болю.
Зараз Олексій був для нього просто вантажем, і він шарпав, перекидав та волочив його, навіть повантажив зверху човна і, спотикаючись, потягнув сани до наступної ополонки.
Але рухатись по воді дедалі ставало важче. Руперт викинув примус, гасовий бачок, секстант — все, крім намета, спального мішка, залишків тюленини, концентратів і рушниці. Лижви зоставив ще до цього.
Його рухи були тепер цілком машинальні й, коли з'явилась нова ополонка, почав усе знову: спустив човна, напнув на сани мішок, закутав наметом, втягнув нерухоме тіло Водоп'янова, ледве не перекинувши хиткого човника, а коли той зачепився за виступ, так само машинально опинився у воді, щоб одіпхнути його.
— Прокляття! — лаявся він.— О, прокляття!
Він переправився і нараз відчув, що далі не зможе тягти сани. Скинувши Водоп'янова в сніг, звалився поряд і заснув. Прокинувся в темряві, віддер примерзлу одежу, глянув на росіянина, чи ще живий, накинув мокрий мішок і знову заснув.