і розвивається розважальний промисел. Кості
кинуто, внаслідок чого трапляється те, що начебто
є неминучим і неуникненним. Той, хто подумає,
що це все має означати початок неабияких
клопотів, — подумає правильно.
Корчма при роздоріжжі була єдиним будинком, який залишився від села, яке колись тут розташовувалося, а тепер нагадувало про своє існування кількома чорними куксами коминів, жалюгідними рештками обсмалених перекриттів і досі відчутним запахом згарища. Хто пустив поселення з димом, вгадати було непросто. Найбільше вказувало на німців або сілезців: село лежало на шляху хрестового походу, що його у червні 1420 року вів на Прагу король Сигізмунд Люксембурзький. Хрестоносці Сигізмунда палили все, що можна було підпалити, але старалися зберігати корчми. Зі зрозумілих міркувань.
Корчма, що вціліла, була досить типовою — низька, приземкувата, покрита стріхою, в якій старого зашкарублого моху було
приблизно стільки ж, скільки й соломи, з кількома входами та маленькими віконечками, в яких тепер, у темряві, блимало світло каганців або свічок, непевне та летке, ніби блукаючі вогники на болоті. З комина виповзав, стелився стріхою і плив на луги білий дим. Валував пес.
— Ми на місці, — стримав коня Шарлей. — Тут, за моїми даними, тимчасово звив собі кубельце пан Фрідуш Гунцледер.
— Фрідуш Гунцледер, — хоча не прозвучало жодне запитання, демерит зрозумів без слів, — це ділова людина, підприємець. Він спритно заповнює прогалину, яка внаслідок певних позаекономічних подій утворилася у співвідношенні між попитом і пропозицією. Він постачає, назвімо це так, певні товари, які користуються попитом...
— Тримає роз'їзний бордель, — продовжив за нього як завжди здогадливий Самсон Медок. — Або шулерню. Або ж і те, й інше.
— Саме так. У гуситській армії суворо дотримуються військових статутів, запроваджених Жижкою. Пияцтво, азартні ігри та розпуста у війську заборонені, за це загрожують суворі кари, включно зі смертною. Але військо є військом, у таборах воно би хотіло пиячити, різатися в карти та забавлятися з дівками. А тут — зась, не можна. Нікому не можна. Статути Жижки огидно демократичні — карають усіх без огляду на стан і ранг. У цьому є і свої добрі сторони: військо не розслабляється та не втрачає боєздатності. Гейтмани це розуміють, статути схвалюють, суворо і безжально виконують їх вимоги. Проте що напоказ, те напоказ... Алебардник, піхотинець з ціпом, арбалетник, їздовий — їх, звичайно, за кості, курвівство або крадіжку треба шмагати або й вішати, це правильно і добре впливає на бойовий дух. Але гейтман або сотник...
— Ми приїхали, — здогадався Рейневан, — до, коротко кажучи, нелегального закладу, який служить для задоволення нелегальних пристрастей вищих чинів. Наскільки ми ризикуємо?
— Гунцледер, — повів плечима Шарлей, — діє під прикриттям військового постачальника і приймає тільки довірених офіцерів. Але й так рано чи пізно хтось його видасть, і тоді він зателіпається в зашморзі. Можливо, що для постраху та заради прикладу зателіпається і дехто з тих, кого в нього накриють... Але, по-перше, що за життя без ризику. По-друге, якби що, нас виборонять Прокоп і Флютик. Я так думаю.
Навіть якщо в його голосі зазвучала ледь вловима нотка невпевненості, демерит негайно її заглушив.
— По-третє, — махнув він рукою, — в нас тут справа.
Під самою корчмою пес обгавкав їх знову, але відразу ж утік. Вони спішилися.
— Пояснювати вам головні принципи функціонування підприємства я, мабуть, не мушу, — Шарлей прив'язав віжки до стовпчика. — Це заклад нездорових і заборонених втіх. Тут можна нажлюкатися як чіп. Можна подивитися на голих дівчат, можна і скуштувати продажного кохання. Можна розважитися надзвичайно азартними іграми. Раджу бути дуже обережними в тому, що ви робите, і в тому, що говорите. Зрештою, щоб не було двозначностей: говоритиму тільки я. Грати, якщо дійде до карт або костей, буду тільки я.
— Зрозуміло, — Самсон підняв із землі кілочок. — Зрозуміло, Шарлею.
— Я мав на увазі не тебе.
— Я не дитина, — скривився Рейневан. — Говорити я вмію, знаю, що казати і коли. І в кості також умію грати.
— Ні, не вмієш. Не з Гунцледером та його шулерами. Без дискусій. Виконуй.
* * *
Коли вони увійшли, гамір затих. Повисла тиша, а кілька пар очей з нехорошими поглядами присмокталися до них, наче п'явки до дохлої плотви. Момент був неприємно тривожним, але, на щастя, недовго тривав.
— Шарлей? Це ти?
— Я радий тебе бачити, Беренгаре Таулере. Вітаю й тебе, пане Гунцледер. Як господаря.
За столом, у товаристві кількох типиків у шкіряних куртках, сидів широкоплечий черевань із великим носом та підборіддям, деформованим потворним шрамом. Його обличчя густо вкривали сліди від віспи — що цікаво, виключно з одного, лівого боку. Достоту так, ніби борозна під носом, сам ніс і деформоване підборіддя визначали демаркаційну лінію, яку хвороба не наважилася порушити.
— Пан Шарлей, — відповів він на привітання. — Очам своїм не вірю. До того ж із компанією, з людьми, яких я не знаю. Але раз вони з вами... Ми раді вітати тут гостей. Не тому, що ми їх любимо. Ха, дуже часто ми їх взагалі не любимо. Але ми з них живемо!
Субчики в шкіряних куртках зареготали. Решта присутніх не виявила веселості, явно чуючи жарт Гунцледера не вперше і не вдруге. Не засміявся ні здоровань з червоною чашею на лентнері, який стояв за шинквасом, ні його товариш, бородань у чорному — закінчений стереотип гуситського проповідника. Не засміялася, як легко здогадатися, й жодна з досить виклично вдягнених дівчат, які увивалися по кімнаті з глеками та дзбанами.
Не засміявся й чоловік з темною кількаденною щетиною, який голубив у долонях кухоль, у поруділій від обладунку куртці, — той самий Беренгар Таулер, який привітав Шарлея ще на вході. Саме туди, до столу цього Таулера, з яким сиділо ще троє інших, і подався демерит.
— Здрастуй і сідай, — Беренгар Таулер показав на лаву, окинув зацікавленим поглядом Рейневана та Самсона. — Представ нам... Друзів.
— А не треба, — озвався з-над свого кухля рудуватий здоровило. — Молодшого пана я вже бачив. У битві під Усті, при гейтманах. Казали, що це їхній лейб-медик.