Божі воїни

Страница 33 из 165

Анджей Сапковский

Очі прибульця були дуже дивні. Своєю нерухомою гостротою вони непокоїли, будили тисячі мурашок за коміром і на спині. Але найдивнішим був їхній колір — колір заліза, старого, потемнілого, вислуженого клинка ножа. Це враження посилювали рудуваті плямки на райдужках, чисто тобі сліди іржі.

— Ecce sub occiduas versae iam Noctis habenas asrorumgue obitus, ubi primum maxima Tethis imu… impulit... Ай! О Боже!

Вендель Домараск, magister scholarum колегіатської школи Святого Хреста в Ополі, а водночас головний резидент таборитської розвідки, шеф і координатор шпигунської мережі в Шльонську, тихо зітхнув. Він знав, ким був прибулець, його попередили, що той прибуде. Він знав, за чиїм наказом прибулець прибув і чий авторитет представляє. Він знав, які прибулець має повноваження, знав, що той має право наказувати, знав також, що загрожує за невиконання його наказів. Більше Домараск не знав. Нічого більше. Особливо ж того, як прибульця звати.

— Айно, так, милостивий пане, — він врешті-решт вирішив вжити форму настільки ж ввічливу, наскільки й безпечно-нейтральну. — Нелегко нам тут у Шльонську останнім часом. Я не кажу вам цього, зрозумійте, щоб відкручуватися від завдань або виправдовувати неробство, у жодному разі, я докладаю старань, брат Прокоп може бути впевнений...

Він не договорив. Залізний погляд прибульця, як виявилося, з-посеред інших властивостей мав також дивовижну властивість вгамовувати словесні потоки.

— У лютому минулого року, — Вендель Домараск перейшов на коротші й конкретніші речення, — виникнув, як ви, мабуть, знаєте, Стшелінський союз Шльонські князі, старости і ради Вроцлава, Свидниці, Явора і Клодзька. Мета: мобілізація армії для удару на Чехію. А перед мобілізацією — ліквідація чеських сіток агентів, які діють у Шльонську.

Прибулець кивнув головою на знак, що йому відомо. Але залізні очі не змінили виразу.

— Нам завдали потужного удару, — безпристрасно продовжив шпигун. — Єпископська інквізиція, контррозвідки Альбрехта Колдіца і Пуги з Частоловиць. Абати з Генрикова, Кам'янця і Кшешова. Восени спіймали свидницького резидента й кількох наших людей у Вроцлаві. Когось змусили давати свідчення або хтось зрадив, бо вже в другу неділю адвенту схопили групу з Явора. Узимку заарештували більшість агентів з району Ниси. А цього року нема місяця, щоби хтось не провалився... Або щоб когось не вбили. Шириться терор. Ті, хто нам сприяє, гинуть. Гинуть купці, які співпрацюють з нами... Людей охопив страх. Вербувати нових агентів у таких умовах важко, інфільтрувати важко, зростає ризик зради й провокації. Брата Прокопа, я розумію, не цікавлять труднощі, а результати, наслідки... Перекажіть, що ми робимо, що можемо. Робимо своє. Я роблю своє. Дотримуюся принципів ремесла — і роблю своє...

— Я не приїхав сюди з перевіркою, — спокійно вставив залізноокий. — У мене в Шльонську своє завдання, яке я повинен виконати. Вас я відвідав з трьох причин. Primo, ви найкраще законспіровані, а мені трохи залежить на власній безпеці. Secundo, мені потрібна ваша допомога.

Магістр зітхнув, ковтнув слину, сміливіше підняв голову.

— А tertio?

— Вам потрібна допомога Прокопа. Ось вона.

Залізноокий розв'язав свою торбу, дістав з неї чималий вузлик, замотаний в овечу шкуру і перев'язаний ремінцем. Вузлик важко гупнув об стіл, повідомивши про свій вміст приглушеним брязкотом. Шпигун простягнув руку. Його кістлява, покрита старечими плямами рука нагадувала кігтисту лапу яструба-перепелятника.

— Саме цього, — сказав він, торкаючись згортка, — нам треба. Золота і переможного духу. Хай мені Прокоп дасть більше золота і ще зо дві перемоги на міру Тахова, і за рік Шльонськ буде його.

— Numquam tibi sanguinis huius ius erit aut magno feries impre… imperdita Tydeo pectora; vado equidem exsul… exultans... Ой! Ай!

— Ви згадували, — magister scholarum прикрив віконце, — що очікуєте моєї допомоги.

— Ось список речей, які мені знадобляться. Постарайтеся роздобути їх якнайшвидше.

— Гм-м. Буде зроблено.

— Мені також необхідно зустрітися з Урбаном Горном. Повідомте його. Нехай прибуде до Ополе.

— Горна немає в Шльонську. Йому довелося втікати. Хтось доніс, його замалим не схопили. У Мілічі він убив одного розбійника, важко поранив другого... Ха, неначе у лицарському романі... Зараз він, мабуть, у Великопольщі. Точно я не знаю. Як спеціальний агент, Горн мені не підпорядкований і не підзвітний.

— У такому разі Тибальд Раабе. Викличте його сюди.

— Із цим теж буде проблема. Тибальд сидить у льоху.

— Де? У кого?

— У замку Шварцвальдау. У пана Германа Цеттріца Молодшого.

— Дістаньте мені доброго коня.

* * *

Лицар Герман фон Цеттріц Молодший, володар замку Шварцвальдау, сидів, розвалившись у кріслі, що нагадувало трон. На стіні за його спиною висів дещо закіптюжений гобелен, на якому, судячи з усього, був зображений райський сад. Біля ніг лицаря лежали два надзвичайно брудні хорти. Поряд, за накритим столом, сиділа свита лицаря, ненабагато чистіша від хортів, яка складалася з п'яти озброєних бургманів [11] і двох дівчат, професію яких було не дуже важко відгадати.

Герман фон Цеттріц струсив крихти хліба з черева і родового герба, червлено-срібної голови тура, подивився згори вниз на ксьондза, який стояв перед ним у смиренній позі прохача.

— А так, — повторив він. — Саме так, попе. Як тебе звати? Я забув.

— Отець Апфельбаум, — ксьондз підняв очі. Вони мали, як констатував Цетрріц, колір заліза.

— А отже, — він випнув щелепу, — саме так! Саме так, попе Апфельбаум. Згаданий Тибальд Раабе сидить у моєму льоху. Я посадив негідника під замок. Бо він єретик.

— Справді?

— Виспівував проти попів, глумився над папою, над Святим Отцем. Малюночок такий потішний показував, ніби папа Мартін V у хлівці, за кабанчиками доглядає; папа — це той, що з тіарою на голові, третій зліва. Бу-уга-а-га-а-га-а-га-а-а!

Цеттріц аж розплакався від реготу, а разом з ним зареготали і його бургмани. Один із хортів загавкав і дістав копняка. Залізноокий прибулець вимушено всміхнувся.

— Але я його попереджав, — посерйознішав лицар, — щоб він мені підданих не бунтував. Співай, кажу йому, курватвоя, скільки хочеш пісень про Вікліфа й антихриста, називай скільки хочеш попів п'явками, бо вони й справді п'явки. Але не розказуй кметям, курва твоя, що перед Богом усі рівні і що незабаром усе буде спільне, в тому числі мої землі, мій бург, моя комора і моя скарбниця. І що данини платити на замок не треба взагалі, бо надійде справедливий божий лад і скасує та ліквідує всі данини та повинності. Я попереджав його, застерігав. Він не послухався, тож я й засадив його до льоху. Я ще не вирішив, що з ними зроблю. Може, накажу повісити. Може, тільки висікти. Може, поставлю під прангер на ринку в Ландесгуті. Може, видам у руки вроцлавського єпископа. Мені конче треба залагодити відносини з єпископатом, бо останнім часом вони чогось трішечки зіпсувалися, бу-уга-а-га-а-га!