Божі воїни

Страница 27 из 165

Анджей Сапковский

— Щасливим збігом, — видушив із себе Рейневан, — я не вибираюся в ті краї.

— Збіг не в цьому, — кинув через плече Акслебен, прямуючи до дверей. — А в тому, що Рупілій Сілезець, єдина особа, яка, на мою думку, може допомогти твоєму Самсонові, уже добрих десять років живе в Чехії. І якраз у замку Троски.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому під Коліном бомбарди гаратають і

гупають, а плани народжуються, одні великі,

інші менші, одні більш, а інші менш утопічні

та фантастичні — але що насправді є утопією та

фантазією, покаже лише час.

— Брате Прокопе! Брате Прокопе! Бомбарда вистигла! Вгаратаємо ще раз?

Чоловік, до якого звернувся із запитанням старший гармаш, був поставний і плечистий. Його рум'яне обличчя з простими рисами, ніс картоплиною і чорні довгі вуса робили його схожим на хлопа, на задоволеного урожаєм селюка.

Рейневан уже бачив цього чоловіка. Кілька разів. І щоразу зацікавлено приглядався до нього.

Прокоп до революції був священиком, говорили, що він походить з Праги, з роду староміських патриціїв. До гуситів він пристав одразу після дефенестрації, але до 1425 року був усього лише одним із багатьох таборитських проповідників, серед яких виділявся не тільки розумом, холоднокровністю та толерантністю, а й тим, що всупереч приписам гуситської літургії не носив апостольської бороди, а щоранку педантично голився, плекаючи тільки свої славнозвісні вуса. Саме через це гоління і отримав він своє прізвисько — Голий. Після смерті Богуслава зі Швамберка Прокопа зовсім несподівано обрали найвищим гейтманом, головнокомандувачем Табора й верховним Справцею [10] — так перекладалося титул director operationum Thaboritarum. Невдовзі після номінації Прокоп здобув друге прізвисько: Великий. І йшлося не тільки про зріст. Прокоп виявився справді великим вождем і стратегом, це довели гучні перемоги під Усті, під Цветгелем, під Таховом і Стршибором. Зоря Прокопа Голого світила яскраво.

— Брате Прокопе! — нагадав про себе гармаш. — Вгаратаємо?

Прокоп Голий поглянув на мури та вежі Коліна, червона черепиця яких гарно компонувалася з осінньою колористикою навколишніх лісів і хащ.

— А чого це вам так, — відповів він питанням на питання, — спішиться гаратати? Руйнувати? Це ж чеське місто, Бога ради! Почекайте, підемо невдовзі на суміжні країни, там собі постріляєте, там собі понищите. А Колін мені потрібний цілий і мало пошкоджений. 1 таким ми його й візьмемо.

Колін, достоту ніби хотів висловити незгоду й незадоволення, відповів. З мурів гримнуло, бахнуло, на зубцях розцвіли дими, засвистіли кам'яні ядра. І всі врилися в землю за якихось двадцять кроків від першої лінії облоги. Обложений у Коліні пан Дзівіш Боржек з Мілетінка давав знати, що йому зовсім не бракує ні пороху, ні волі до боротьби.

— Пана Дзівіша Боржека, — випередив запитання Прокоп, — ми змусимо здатися. І візьмемо місто без руйнувань, без різанини після штурму, без плюндрування. Щоб колінські міщани любили брата Гертвіка, який незабаром буде тут гейтманити.

Гуситські командири, які оточували Прокопа, хором зареготали. Рейневан знав багатьох із них. Не всіх. Він не знав Яна Гертвіка з Рушінова, який уже мав, як виявилося, номінацію на гейтмана Коліна в кишені. З інших Сиріток він уже бачив був Яна Краловця з Градека, їру з Ржечиці, у світловолосому і життєрадісно усміхненому велетні впізнавав Яна Колду з Жампаха. З-посеред командирів Табора він упізнавав Ярослава з Буковини, Якуба Кромешина, Отіка з Лози, Яна Блега з Тєшниці.

— Тому, — Прокоп випростався, роззирнувся, щоб було зрозуміло, що він звертається не тільки до гармаша, а й до решти. — Тому прошу не спішити, не рватися, пороху не переводити...

— А що, тільки стояти? — запитав із помітним незадоволенням Ян Колда. — Під цими стінами? Без діла?

— Хто сказав, — Прокоп сперся на частокіл, — що без діла? Брате Ярославе!

— Слухаю!

— Чи Флю... Чи брат Неплах нарешті прислав тих своїх Стенторів ?

— Прислав, — підтвердив Ярослав з Буковини. — Десятьох. Ой, морди страшні... Горілкою і цибулею від них так відгонить, що моцного хлопа з ніг збиває. Але голоси рихтик як дзвони...

— То нехай ідуть під мури і кричать. Вдень і вночі. Особливо вночі, вночі це найкраще діє. Чи пан Боржек має дітей у Коліні?

— Доньку.

— Нехай багато кричать про цю доньку. А ти, брате Колда, позаяк не любиш сидіти без діла...

— Слухаю наказу!

— Візьмеш свою кінноту, об'їдеш села, по той і по другий бік Лаби. Ще раз оголосиш по всій окрузі, що як хтось спробує постачати місту харчі, то вельми пошкодує. Злапаємо бодай з одною паляницею, бодай з мішечком крупи — обидві руки й обидві ноги відрубаємо.

— Слухаю, брате Прокопе!

— То до занять, по відділеннях, довше не затримую. А ти, брате, чого ще тут?

— Гаратнути б, — почав скиглити старший гармаш, — з великої бомбарди... Хоч би ще разочок... До вечора...

— Я так і знав. — зітхнув Прокоп, — що ти не втримаєшся. Добре. Але ходи-но перше зі мною, огляну твоє господарство. Побачимо, як і на що в тебе гармати нарихтовані. Здрастуй, Шарлею. Здрастуй і ти, брате Белява. Ходіть за мною. Зараз я матиму для вас трохи часу.

Рейневан сушив голову, звідки взялося це знайомство. Прокоп Голий і Шарлей впізнали один одного вже при першій зустрічі, на запусти 1426 року, у місті Німбурк, куди послали компанію з Градця-Кралове. Хтозна, чи не врятувало це їм усім шкуру, тому що спочатку градецькі, а потім німбургські Божі воїни, яким усюди ввижалися шпигуни і провокатори, ставали дедалі більш підозріливими і недоброзичливими. Посилання на Петерліна і Горна не допомагало, бо Петерлін і Горн були, як з'ясувалося, настільки таємними співробітниками, що їхні імена мало кому щось говорили і захисту не давали. Невідомо, що було би, якби не з'явився Прокоп. На шию Шарлеєві він не кинувся, велемовно не вітався, але було очевидно, що вони знайомі один з одним. Звідки — залишилося таємницею: жоден не поспішав пояснювати і звірятися. Було відомо, що Прокоп навчався в Каролінумі, що подорожував до закордонних університетів. Рейневан здогадувався, що він познайомився з Шарлеєм під час однієї з таких подорожей.

Вони пішли — Рейневан, Шарлей і Самсон — за Прокопом та гармашем уздовж лінії ровів, гостроколів і загород з фашин. Прокоп перевіряв бомбарди і моздірі , розмовляв з гармашами і щитниками, ляскав по плечах арбалетників, обмінювався грубими жартами з ціпниками біля багать, випитував в алебардників, чи їм часом чого не треба. Знайшов час, щоб заговорити з жінками, які поралися біля казанів, спробував солдатської каші, не забув скуйовдити світлі чубчики дітлахів, які крутилися при кухні. Скромно піднімав руки, коли Божі воїни здіймали овації на його честь.