— Це видно.
* * *
З боку Рибаків наближався клусом кінний загін, що прямував у бік Нижньої Мостової брами. Алебардники миттю стримали колону біженців. Загін наблизився, було видно, що він складається із самих вельмож. Їздовий з ядрами для бомбард, який супроводжував їх від мосту на Нисі, виявився людиною добре поінформованою і балакучою.
— Той на чолі — це наш староста, вельможний пан Пута з Частоловиць, — повідомив він їм, зрештою, без потреби. Пана Путу знали всі, загальновідомим був і його герб — навскісні блакитні смуги в срібному полі. Рейневан і Бісклавре перезирнулися: присутність Пути в Клодзьку означала, що Прокоп відступив з-під Ниси.
— Біля старости, — показував їздовий, — їде пан підстароста Гануш Ченебіс. За ними пан Миколай Мошен, командир найманих військ, і вельможний пан Вольфрам фон Панневіц. Далі Ян фон Мальвіц, пан на Екерсдорфі. Панове з міської ради: Четтерванг, Греммель, Лішке...
Свита пана Пути з гуркотом в'їхала в Нижню браму, луною рознісся під склепінням брами дзвін підків. Коли вершники проїхали міст на Млинівці й зникли у Верхній брамі, алебардники звільнили дорогу, біженці рушили. Бісклавре раптом кашлянув, ступнею штурхнув стремено Рейневана. Без потреби. Рейневан уже помітив. Усі помітили. За їхніми спинами якась жінка глухо скрикнула.
З ризалітів вежі над Верхньою брамою звисали зачеплені на гаках чотири трупи. Тіла чотирьох людей. Точніше, решток людей. Позаяк ці тіла були позбавлені всього, що зазвичай з людини виступає, в тому числі вух. Над верхніми і нижніми кінцівками, було видно, трудилися довго і невтомно, внаслідок чого вони тепер нагадували кінцівки тільки в загальних рисах.
— Це гуситські шпигуни! — їздовий натягнув повіддя. — Злапали одного, і він на муках виказав спільників. Якби гусити підійшли під Клодзько, вони мали тихцем відкрити брами, а в місті розпалити пожежі. Позавчора їх на ринку стратили. Жорстоко мучили, іншим на пострах. Розпаленими кліщами і гаками рвали, кості ламали. А брами тепер добре стережуть, вдень і вночі. Побачите.
Справді, побачили. Верхню браму стеріг загін із щонайменш тридцяти озброєних до зубів солдатів. На підвішеному над вогнищем казанку підскакувала, випускаючи пару, кришка. Командир роти, здоровань з бандитською пикою, забавлявся з собакою, жбурляючи йому кийок.
Бісклавре понуро роздивлявся, мовчав.
— Серед тих, що висіли над брамою, — запитав його нібито байдуже Шарлей, — були знайомі?
Білувальник не повернув голови. Його обличчя було непорушне.
— Атож, — врешті-решт відповів він. — Але радше далекі, а не близькі.
* * *
Водні ворота теж стерегли, і не менш сильною залогою. Бісклавре стиха вилаявся.
— Тут буде нелегко, — нарешті пробурмотів він. — Закладаюся, що біля інших брам те саме. Погано, погано, погано. З ідеєю захопити й відчинити котрусь із брам можемо попрощатися. Треба змінити плани.
— Що ти пропонуєш? — примружився Шарлей. — Розвернутися і дьору з міста? Поки ще можна?
— Ні, — озвався Рейневан. — Залишаємося.
— А ти, — демерит зміряв його поглядом, — при повних розумових силах? Такою мірою, яка дозволяє тобі приймати рішення?
— Я при повних будь-яких силах. Ми залишаємося в Клодзьку.
— Сподіваюся, не в рамках покути? Запитую, бо ще мить тому ти справляв враження покутника, який прагне викупити свою вину.
— Кінець враженням, — Рейневан нахмурився. — Я послухався твоєї поради й оце ж бо саме взяв себе в руки. А взявши, заявляю: у нас є накази. Сирітки на нас розраховують, ми повинні допомогти захопити місто. Перевірмо всі брами.
* * *
Перевірили. Рейневан, Шарлей і Самсон зайнялися муром від Мостової брами до Замкової гори. Оглядини не надихали оптимізмом. Лазневі ворота були наглухо забарикадовані камінням і колодами, на додачу під парафіяльним костелом неподалік стояв табором військовий загін. Біля інших двох брам, Зеленої та Чеської, стояли на варті бойові роти найманців.
З Бісклавре вони зустрілися в умовному місці, на задвірках пекарні на вулиці Гродзькій. Крім інформації, що Водну й Пшиленцьку брами стережуть сильні загони сторожі, Білувальник приніс плітки, головним чином з фронту. Підтвердилося, що Прокоп відійшов з-під Ниси, повів Табор на північ, на Надодрянщину. Місія Горна і Дроссельбарта, очевидно, вдалася, бо таборити не атакували ні Зембиць, ні Стшеліна, ні Олави. Цей факт широко коментували, а думки були різні. Згідно з одними, Ян Зембицький і Людвіг Олавський скоїли зраду, ведучи переговори з єретиками, виявилися не кращими, ніж зрадник Болько Волошек і ті страчені шпигуни, повішені на Мостовій вежі. Але були й такі, які вважали, що князі вчинили розважливо, що договорами вберегли майно і життя багатьом людям. "Якби ж то інші, — додавали вони багатозначно, але тихо, — виявили таку саму мудрість." Останній погляд почав явно переважати, коли до Клодзька дійшла звістка, що сплюндровано і дощенту спалено Немодлін — після того, як немодлінський князь Бернард, дядько Волошека, поспішно відкинув пропозицію укласти договір з Прокопом Голим.
Однак більше і насущніше, ніж Прокопові таборити, міщан непокоїли Сирітки, що надходили з півдня. Звістки про Сиріток тільки-що дійшли й викликали в місті чимале сум'яття, бо з них випливало, що вся країна на південь від Клодзька стоїть у вогні і стікає кров'ю, а гусити нестримно рвуться на північ. Упала, розповідали тремтячими голосами біженці й очевидці, чатівня Гомоле, яка захищала Левінський перевал і вважалася неприступною. Захоплені й перетворені на руїни були і дві інші твердині, які мали стримати завойовників: Щерба і Карпень. З димом пішли Левін, Мєндзилесє, Шнелленштейн, Льондек і численні села. "Хто не втік — пішов під ніж", — розповідали бліді від жаху біженці й очевидці, а мешканці Клодзька були на волосок від всеохопної паніки.
Бісклавре потер руки, але його радість тривала коротко. Вони потрапили на ринок саме в той момент, коли до зібраної юрби звернувся з промовою пан Пута з Частоловиць. Біля нього стояв пріор Фогсдорф.
— Necessitas in loco, spes in virtute, salut in victoria [42]! — кричав пан Пута. — Клянуся тут, перед вами, нашою клодзькою Дівою Марією і Святим Хрестом, що ні на крок не відступлю, обороню місто або на його руїнах поляжу!