— Боже на небесах, — підвів ночі Прокоп. — Ти пануєш над силою моря, коли підіймаються хвилі, Ти їх втихомирюєш. Ти стиснув Рагава, як трупа, і сильним раменом Своїм розпорошив Своїх ворогів . Зроби, щоб і сьогодні з цього поля переможеною зійшла вража сила. До бою, браття. Починайте в ім'я Боже.
— Уперед! — заревів Ян Блег з Тєшниці, виїжджаючи танцюючим конем перед фронт війська. — Уперед, браття!
— Уперед, Божі воїни! — махнув буздуганом Зигмунт з Вранова, даючи знак підняти перед загоном дароносицю. — Починаємо!
— Почи-и-ина-а-аємо! — передавали по лінії сотники. — Почи-и-ина-а-аємо! ...Чи-и-ина-а-аємо! …Чи-и-ина-а-аєм...
Маса таборитської піхоти здригнулася, забряжчала латами й зброєю, ніби дракон лускою. І немов величезний дракон рушила вперед. Формація, що налічувала чотири тисячі чоловік, шириною по фронту в півтори тисячі, а глибиною на двісті п'ятдесят кроків, ішла прямо на зібране перед Нисою шльонське військо. Гуркотіли вмішані в лави вози.
Рейневан, який за взірцем Шарлея виліз, щоб краще бачити, на грушу на межі, видивлявся, але знайти єпископа Конрада серед сілезців не зумів. Він бачив тільки червоно-золоту єпископську корогву. Упізнав прапор Пути з Частоловиць і самого Путу, який клусував перед лавами лицарів і стримував їх від безладної атаки. Бачив численний загін йоаннітів, серед яких мав бути Рупрехт, любінський князь, який був, як-не-як, великим пріором ордену. Він помітив знаки і барви Людвіга, князя в Олаві і Нємчі. Помітив — і скреготнув зубами — корогву Яна Зембицького, з наполовину чорним і наполовину червоним орлом.
Таборити йшли, марширували рівною, розміреною ходою. Скрипіли осі возів. Схована за павезами , наїжачена вістрями лінія шльонської кметської піхоти не здригнулася, її командир, лицар-найманець у повному пластинчатому обладунку, чвалував уздовж шеренг, верещав.
— Витримають... — сказав до Прокопа Блажей з Кралуп, у його голосі бриніла тривога. — Вичекають, підпустять на постріл... Кіннота раніше не рушить...
— Уповай на Бога, — відповів Прокоп, не відводячи очей від поля. — Уповай на Бога, брате.
Таборити йшли. Усі побачили, як Ян Блег виїжджає на чоло, перед лави. Як дає знак. Усі знали, який наказ він дає. Понад маршируючими ротами здійнялася пісня. Бойовий хорал.
Ktož jsú boži bojovnici
A zákona jeho!
Prostež od Boha pomoci
A doufejte v nĕho!
Шльонська лінія виразно задрижала, павези захиталися, спи
си й алебарди загойдалися. Найманець — Рейневан уже впізнав баранячу голову на його щиті, знав, що це Хаугвіц, — ревів, видавав накази. Пісня гриміла, громовим гуркотом прокочувалася над полем.
Kristus vám za škody stojí
stocrát vis slibuje!
Pacli kdo proň život složi,
večný mit bude!
Tent Pán veli se nebáti
záhubců tĕlesných!
Velit i život složiti
Pro lásku svých bližnich!
З-за шльонських павез визирнули арбалети та пищалі. Хаугвіц ревів, аж захрип, забороняв стріляти, наказував чекати. Це була помилка.
З гуситських возів, коли вони наблизилися на триста кроків, випалили тарасниці, по павезах загупав град ядер. За мить на сілезців із сичанням полетіла густа хмара стріл. Упали вбиті, завили поранені, лінія павез захиталася, шльонські піхотинці відповіли вогнем, але безладним і невлучним. У стрільців тряслися руки. Бо на команду Блега таборйтський загін прискорив ходу. А потім почав бігти. З диким криком на вустах.
— Не вистоять... — У голосі Блажея з Кралуп прозвучала спершу недовіра, а потім надія. А потім — упевненість.
— Не вистоять! Бог з нами!
Хоча це здавалося неймовірним, шльонська лінія раптом розпалася, мов здута вітром. Пожбуривши павези й списи, кметі-піхотинці як один кинулися навтьоки. Хаугвіца, який намагався їх стримати, повалили разом із конем. У переляку й паніці, кидаючи зброю, затуляючи на бігу голови руками, шльонські мужики тікали у бік підгороддя і хащ над рікою.
— На них! — ревів Ян Блег. — Гир на них! Бий!
На Монашому Лузі загуділи роги. Побачивши, що далі чекати не можна, Пута з Частоловиць підіймав лицарство. Нахиливши списи, тисяча сто коней залізної кінноти рушили в наступ. Земля стала двигтіти.
Блег і Зигмунт з Вранова миттю усвідомили серйозність становища. На їх наказ таборитська піхота блискавично згорнулася в заслоненого павезами їжака. Вози обернули боками, з-за опущених бортів виглянули пащеки гуфниць.
Залізна лава шльонського лицарства справно перешикувалася, розділилася на три групи. Середня, під єпископською хоругвою, із самим Путою на чолі, мала клином розщепити й розчленувати таборитський шик, інші дві мали стиснути його, мов кліщі, — йоанніти Рупрехта справа, зембицький та олавський князі зліва.
Кіннота видала бойовий клич і кинулася в галоп, від якого задвигтіла земля. Таборити, хоча в їхніх вражених очах виростали салади й залізні начільники коней, відповіли зухвалим криком, з-за павез висунулися й нахилилися сотні глевій, альшписів , рогатин, вил і гізарм, піднялися сотні алебард, ціпів та моргенштернів. Градом полетіли стріли, гримнули пищалі та гаківниці, бахнули й плюнули сіканцями гуфниці. Смертоносний залп змішав йоаннітів Рупрехта, ранячи та лякаючи коней, сповільнив кінноту із Зембиць та Олави. Однак найманці єпископа й залізні пани Пути з Частоловиць не дали себе сповільнити, з розгону шумно навалилися на чеську піхоту. Загриміло залізо об залізо. Заверещали коні. Закричали та завили люди.
— Тепер! Уперед! — показав буздуганом Прокоп Голий. — Починай, брате Ярославе!
Йому відповів крик сотень горлянок. З лівого крила рвонув у поле кінний загін Ярослава з Буковини й Отіка з Ложі, з правого вдарили моравці Товачовського, поляки Пухали та дружина Федька Острозького. За ними помчав у поле піший резерв — страшні сланські ціпники.
— Ги-и-ир-р-р на ни-и-и-их!
Добігли. Над вереском коней і криком людей здійнялося гучне і дзвінке брязкання зброї, що лупить по збруї.
Навалу Отіка з Ложі намагалися стримати йоанніти, німбурзькі знесли їх першим же ударом, туніки з білими хрестами миттю застлали просочену кров'ю землю. Зембицькі опиралися мужньо, вони не тільки не відступили під натиском, а й навіть відкинули списників Ярослава з Буковини. Лицарі та армігери з Олави теж стійко витримали напір атаки Добка Пухали і Товачовського, але не встояли під ударами польських та моравських мечів, які валилися на них, похитнулися. А коли побачили, як Пухала страшним ударом сокири розтрощує голову Типранда де Рено, командира найманців, зламалися. Захитався і тріснув, як скло, весь лівий фланг. Пута з Частоловиць помітив це. Хоча втягнутий у бій з піхотою, хоча забризканий кров'ю по басинет , Пута вмить помітив і зрозумів загрозу. А коли, піднявшись у стременах, побачив, як справа його оточує кіннота Ярослава з Буковини, коли помітив, як пробиваються до нього панцирні Отіка з Ложі і на допомогу йому ціла орда ціпників, збагнув, що програв. Захриплим уже голосом вигукуючи команди, він обернувся — щоб побачити, як ударяють навтьоки єпископські найманці, як покидає поле бою маршал Лаврентій фон Рорау, як утікає Гинче фон Боршніц, як дає драпака Миколай Цедліц, отмуховський бургграф. Як кидається врозсип розбите зембицьке лицарство. Як під натиском моравців і поляків показує спину розбита наголову Олава. Як гине командор Дітмар де Альцей, як, побачивши це, кидаються втікати недобитки йоаннітів, як у них по п'ятах їдуть, безжально рубаючи, кінні Отіка з Ложі. Як, зачеплений гаком гізарми, падає з коня юний зброєносець Ян Четтерванг, син клодзького патриція. Якому він, Пута з Частоловиць, клодзький староста, пообіцяв наглядати в бою за його одинаком.