На станції залізниці Синюха відразу відчув себе учасником техніки й машини. Час од часу проскакували поїзди й тягли за собою валки вагонів, навантажених різним добром та різнобарвними людьми, що прагли далеких, незвіданих і цікавих, як перший поцілунок, городів і земель.
Коли прибував новий поїзд, Синюсі здавалося: от-от з вагона вийде хтось і той "хтось" буде давній знайомий чи приятель, що покличе Синюху в далекі краї, і він їхатиме зеленими розлогами родючих долин, метеором пролі-татим^е крилаті віадуки, проноситиметься в чорних печерах тунелів і блискавично промайне сніговими верховинами гір, що він їх ніколи ще не бачив...
Та день уже кидав свої золоті котвиці у вечірній гавані, і на маленькій поліській станції ніхто не вставав, а коли виходили пасажири гуляти, то Синюха намагався бути до них якнайближче, сподіваючись, що котрась із елегантних женщин звернеться до нього з питанням і він поговорить із щасливою людиною...
Нарешті станційний служник сповістив, що каса відчинена і поїзд прибуде за чверть години. Синюха захвилювався і пішов купувати квитка.
Сидячи в поїзді, під ритмічний стукіт коліс Синюха мріяв про те незнайоме місто, що його побачить завтра пізно ввечері.
За відчиненими вікнами вагона пропливали в присмерках ліси, поля й села, а щодалі контури розчинялися у пітьмі, і поїзд, як оскаженіла звірюка, розривав нічну темряву і, здавалося, угрузав у неї з гуркотом і свистом.
Хмари заволокли небо, і краплі дощу, увірвавшись у вікно, впали на обличчя Синюсі. Довелося зачинити вікно.
Дощ лив і на другий день, коли поїзд врешті зупинився на пероні Харківського вокзалу. Навколо було повно води, вода дзюрчала з покрівель, та вогке повітря бадьорило
Синюху, і він з.легеньким саквояжем увійшов до зали для пасажирів. На нього війнуло парке дихання сотень людських грудей і непевний запах приміщень громадського призначення. Та й цей запах видався Синюсі чимсь приємним, що свідчив за культуру, учасником якої він так хотів стати.
— Скажіть, чи можна буде отут переночувати? — звернувся він до станційного наглядача.
— Ні, залишатись на ніч тут не можна! — суворо відказав службовець, і Синюсі ці слова прозвучали гострим наказом.
"Доведеться турбувати приятеля серед ночі",— подумав він. їхати до готелю Синюха не намірявся, бо не знать, яка ціна в готелі і чи вистачить у нього грошей.
Коло вокзалу стояло багато візників, і Синюха відразу погодився на ту ціну, що запросив один із них. Ніяково було торгуватися, та й не знав він напевно відстані до квартири свого приятеля. Чорт його знає, може, це за десять верстов! Він витяг папірця, що на ньому занотував собі адресу, і сказав візникові.
Дощ, не вгаваючи, сіяв дрібні краплі, і Синюха заліз під халабуду екіпажа, з цікавістю позираючи на неясне світло вуличних ліхтарів. Вже починало хилити до сну, хоч, здавалося, і досить він виспався в поїзді. Візникова конячина хлюпала в калюжках, тягнучи екіпаж кудись угору-вгору, і згодом Синюсі почало здаватися, що гора та неймовірної височини і ніколи ця шкапа не дотягне до її верховини, де, певно, мешкає приятель.
Раптом візник зупинився і сказав:
— Доїхали! Це й є двадцять восьме число.
Справді, на ліхтарі коло воріт значилася вулиця і саме те число, якого шукав Синюха. Він узяв свого саквояжа і, розплатившись із візником, почав смикати за дзвінок коло воріт.
У будинкові, видимо, давно вже спали, і ніхто не відгукався на настирливий дзвінок Синюхи. Візник, сховавши гроші, від'їхав, і якийсь час було чути крізь шелест дощу шльопання конячих копит у багнюці передмістя, а згодом шльопання те й зовсім затихло.
Синюха дзвонив і дзвонив, а будинок мовчав, і тільки шум дощу сипався чорним просом із залізного даху, і вода Дзвеніла в калюжах, стікаючи ринвами.
Синюху обгорнув жах. Він уночі, у дощ, на околиці міста в негоду, а навколо жодної живої душі: навіть собака не гавкне. З будинку вперто не відповідають, і Синюсі раптом
О— А. Слісаренко
97
здалося, що в цей будинок залізли злодії і вирізали всіх пожильців... Припущення безглузде, але здалося Синюсі за ймовірне.
Раптом інша думка пересікла першу. Може, він помилився адресою? Синюха витяг папірця і порівняв адресу записану там, з адресою на ворітному ліхтарі. Помилки не було.
Коли б ще можна було сховатись од дощу, а не стояти й мокнути надворі невідомо до якого часу.
Синюха витяг годинника і підніс до ліхтаря. Здивовано дивився на циферблат, а потім притулив годинника до вуха — він стояв.
Думка про те, що все навколо замкнулося у вороже змовницьке коло, заворушилась у стомленому мізку Синюхи і розповзлася по тілі холодними павучками містичного жаху.
А дощ хлюпостів ще з більшою силою. Вулиця захрясла у багні й темряві і тільки, кліпаючи ворітними ліхтарями, нагадувала про своє існування.
Тоскне почуття безнадійної самотності й безпорадності охопило Синюху. Втрата зв'язку в часі особливо болюче відбилася на ньому, так немовби блукав він досі у двох вимірах, і раптом блукання перенеслося в три виміри, що безмежно множать напрямки...
Ще раз посмикав Синюха дзвінка коло мертвого будинку, вже без надії когось докликатися. Будинок стояв німий, як чорний камінь, і навіть ліхтар на воротях чомусь погас. Синюха відчув, що його замуровано в чорному склепі, і полохливий намір тікати звідси виріс стовпом каламутного диму і заполонив його свідомість. Синюха, схопивши свого саквояжа, не пішов, а побіг у той бік, звідки привіз його візник, з таємною надією дістатися до вокзалу.
Ноги його давно промокли, і на спині клякли струмки води.
Синюха не знав, скільки часу він блукає по темних завулках без надії вийти з цих багнистих слизьких лабіринтів. Раптом зовсім близько розітнувся бадьорий дзвінок трамвая, і серце Синюхи сповнилось радістю, як у моряка, що довго плив без корми і натрапив урешті на берег. Дзвінок деренькнув ще кілька разів, і Синюха, завернувши за ріг вулиці, побачив вагон, що стояв освітлений і, видимо, мав рушити. У вагоні сиділо кілька чоловіка, похмурих і мовчазних, і коли Синюха й собі зайшов туди і сів коло дверей, вони не звернули на нього ніякої уваги.