Господи, що ся бідна мати не назаводила, не навбивала. І плаче, і батька проклинає, що-ді погубив її дитину. А батько, бідний, стоїть, мов осуджений, блідий-блідий, ні заплаче, ні слівця не промовить ні до кого.
Похорони надійшли. Треба було справляти, "як бог приказав". А панотець сказали: "У вас, Василю, ще й поля, і діточок зарібних, і статку, що бог післав, — дасте двадцять золотих за погріб. Се діло богу миле, — не пожалуй за упокій душеньки усопшого!" Що було робити? Відказати — годі. Торгуватися, як за худобину, коли сум тяженький на серце наляг, — ще гірше годі. А гроша готового бог має. Продавай частку, — а най півчастки, — тоту половину, на котрій той закіп нещасливий. Купець швидко найшовся, гроші швидко виплатив, мир християнський немало наохався і нагостився на погребі, — а панотець сумно та жалібно приспівували з дяком: "господи, помилуй" та "слава тобі, господи".
Розійшлися добрі люди, розминулися гроші. Василь остав без Сеня, як без правої руки. Стара гризеться, плаче, сини ходять, як потруєні. Та не час бідному хліборобові довго в смуток-тугу вбиватися. Робота жде, — десять робіт жде на нього. За роботов і туга забувається, і горе з серця чезне.
Поволі, невесело сходили жнива, — літо пройшло. Настала осінь, — урожай був плохенький. Не зародив господь. Ну, а все ж що було, то було, — і коло того треба походити, помотикатися. Звіз Василь із синами дар божий у гумно.
Ну, тепер і пора трошки спочити. При вільнішій годині і минуле горе в серці відживає. Знов сумно стало в хаті у Василя. Стара мати ще не всі сльози проплакала за своїм синочком любим.
III
Лиха доля не спить. Треба було Василеві ходити попри той кусник луки, що продав жидові під закопи? Ні, не треба! А таки пішов, — не знати, чи от так собі, не маючи що ліпшого робити, чи, може, з цікавості, що то ж то там жид робить? Досить, що пішов.
А жид не дармував через літо. Наняв двох робітників, таки бориславських парубків, що з бідності вже пустилися на заробок, — та й ну копати. Та й ще яку, собака, штуку придумав! Каже: "О, ту піскова верства, — тамтого пісок засипав, А я от що. Кажу вигородити кіш із хворосту, колики файні, обставлю тим плотом стінки, ніби цімбриною, — то чорта з'їсть пісок, що ся обсуне!" — "Ну, що? Розумно придумано! Коби в мене розум не дурний та грошей більшенько (а то ні за що купити хворосту і кіля!), — я би й собі стрібував. Дивіть, — оно безпечно, — чого й хотіти! Не обсунеся! А тепер жидюга, злодій, піскову верству прорив, докопався до глинки та й кип'ячку добув!"
Так міркував Василь, стоячи над ямою. Зависливим оком призирався, неборак, жидівській роботі.
— Ех, ех, господи ласкавий! Мій питьомий грунтець, — а тепер нехристові тисячі в кишеню вганяє! Он як, поганець, заскакує, як ся радує, як руки засукує з утіхи! Що то — маєток! Кибель за кибльом тягнуть із ями, руки си вривають, — а всьо для нього! Коби не такий припадок тяженький господь на мене спустив, — хто знає, може би, й я був тепер грошики брав та долоні засукував!
Довго стояв Василь над ямою, придивлявся роботі, глядів та завидував. Далі пішов і свій закіп обіздріти. Від весни ніхто в нім не робив. Стовпки від корби стриміли над ним, — корбу знято. Для безпеченства казав Василь ще вліті заложити яму дошками, щоби хто в ню не впав поночі. Якось дивно забилося в нім серце, коли оглянув горбок викопаної глини, обпукав дошки, покладені на отвір ями.
"Хто знає, — гадкував собі, — може, ту маєток жде на мене! Може би, якби от сажник-другий покопав, — і нафта показалася! Хто знає! Господь карає, господь і милує!"
"А хто знає, — шептав йому другий якийсь голос, — може, ту ще більше нещастє жде на тебе! Може, бог прогнівався за то, що сам псуєш та ворушиш святу земленьку, — та ще тяжче буде карати, коли не опам'ятаєшся після першої кари?.."
День за днем збігав, тиждень за тижнем минав. Василь все ходив, все думав. Суятився, бідолаха, гризся сам в собі, — не знав, на яку ступити і що почати. Видьомо марнів на лиці, а боявся чи унімався сказати, що йому на голові. "От зараз і стара почне плакати, споминати небіжчика, відраджувати", — думав собі. Але покуса все стояла йому перед очима. "От, пан біг не зародив хлібець, — нічим дихати. Сіно вигнило, — нічим худібку прогодувати до весни. Що вдієш? Грошики би здалися, і то так як умирати. І податок не заплачений! А може, вно лиш трошки прорити, — та й зараз і кип'ячка жбухне! Хто знає. Он жидів закіп не багато глибший! Ех, дійся божа воля, стрібую. Ігій , най жінка і поплаче троха. На то вна жінка. А мені голови не зірве. А я вже тепер добре ся возьму на розум, — всю яму плотом обгороджу для обезпеки!"
Так придумавши, Василь рішився вкінець приступити до діла. На самий перед обговорив що треба з синами. Михайло не відказувався від роботи в закопі. "Ащо, — каже, — тату! Я й сам виджу, що нам сесю зиму із самого господарства не перезимувати. Потрібуймо! Чень дасть бог, — нам тепер пощаститься. А для обезпеки зробім так, як ось кажете: городім коші!"
Що за добра душа той Михайлик! Ніколи він не відказував родичам ні в чім! Дай йому боже талан-долю золоту і вік довгий!
Але тут же насунулося друге питання: відки взяти грошей на линви, на хворост та на другі потреби? Батько з синами рада в раду. "Нічого робити, — кажуть, — заставмо частку поля жидові, — не продаваймо, заставмо до часу, — а прийде гріш, то й віддамо, викупимо поле назад!"
Як урадили, так і зробили. Стара мати аж тоді про все дізналася, як розпочали роботу. Нещаслива не мала серця ні клясти, ні виговорювати вітцю. Заплакала важенько. Її серце стислося, немов лихо якесь віщувало, коли заглянула в темну пасть, у котру спускав на линві батько рідну дитину.
— Ей, Василю, Василю, — сказала вона в кілька день опісля. — Пішов ти на жидівську дорогу, — шукаєш ти зисків по гробах. Смотри, небоже, — щоби-сь не закопав своє щастє і свою душу в тоті ями!
— Ей, яка ж бо ти дивна, стара! — сказав Василь, махнувши рукою. Тільки й усеї бесіди було межи ними.
Тим часом робота йшла не споро. Хворосту годі було й докупитися. Що навезуть із сусідніх сіл, то жидова духом розкупить. Відтак два їх взялися далі копати — а що викоплють, туй зараз і кошем обгородять. Тягнеться робота тиждень, ба й дві неділі. Михайло вже докопався до твердої пісковатої глинки. Поспорити годі. Рискаль тут не придасться, треба дзюбака . Іван тим часом то збіжжя в стодолі молотить, то коші городить, а мати пряде у хаті, сама-самісінька, і не раз тяженько сплаче, визираючи в віконце, чи не йдуть сини обідати.