За пригодами цього зайченяти ми з вами зараз простежимо. Ставши неперевершеним бігуном, воно здобуло собі ім’я Бойовий Коник і зажило світової слави. Бойовий Коник винайшов незнані досі способи збивати ворогів з плигу, і їм довелося міняти свої мисливські навички.
Ще зовсім маленький, він вигадав хитрість, гідну наймудрішого зайця Каскадо. За ним гналося настирливе руде собача, і він марно намагався втекти від погоні, петляючи між огорожами і фермами. Від койота в такому місці легко відкараскатись, бо фермери і собаки часом незумисне допомагають зайцеві втекти, нападаючи на койота. Але в цьому випадку справа стояла інакше, бо собача пролазило крізь живопліт, і Бойовий Коник, ще зовсім маленький і кволий, почав знесилюватись. Вуха його вже не стриміли догори, а заломлювались назад і навіть зовсім лягли на спину, коли він, прошмигнувши крізь вузенький лаз у живоплоті, побачив, що його меткий ворог теж проскочив крізь лаз незагайно. І тут малий угледів, що серед поля пасеться невелика череда корів із телям.
У диких тварин є дивовижне поривання в хвилини відчаю довіритися першому зустрічному. Вони знають, що ворог позаду несе певну загибель. Тож лишається тільки надія, що незнайомий може виявитися другом; і саме ця, остання, породжена відчаєм надія погнала Бойового Коника до корів.
Певно, що в іншому разі корови байдуже споглядали б трагічний кінець зайченяти, але вони мають вроджену ненависть до собак, тож, побачивши руду шавку, вся череда зразу підняла морди й задерла хвости. Сердито пирхаючи, корови згуртувалися і на чолі з матір’ю теляти рушили на собаку, а зайченя тим часом сховалося під кущиком терну. Собака кинувся вбік, але стара корова вирішила, що він хоче напасти на її теля, і так шалено за ним погналася, що той ледве-ледве втік від певної смерті.
Ця хитрість збереглася в пам’яті заячого роду з давніх часів, ще відтоді, як бізон і койот грали ролі корови й собаки. Зайчик не забув цього випадку і згодом не раз рятував собі життя в подібний спосіб.
Бойовий Коник вирізнявся серед інших зайців не тільки своєю кмітливістю, а й мастю.
Тварини мають два відтінки забарвлення: один уподібнює їх до оточення і допомагає їм ховатися — так званий "захисний", другий в окремих випадках робить їх помітними і зветься "спрямовуючим". Зайці характерні тим, що мають обидва відтінки. Коли вони сидять у своїй схованці в сірому чагарнику чи під купиною, видно тільки сіру шерсть вух, голови, спини і боків; вони зливаються із землею, і помітити їх можна лише зблизька. Та тільки заєць збагне, що ворог іде просто на нього і може його вгледіти, він схоплюється і біжить геть. Тепер він скинув маску, і сіра масть одразу ж змінюється світлою, вуха стають білі з чорними кінчиками, ноги — білі, хвіст — чорна цятка на білій спині. Отож він став чорно-білий. Забарвлення його — вже спрямовуюче. Як же це в нього вийшло? Дуже просто. Зовні вуха сірі, а зсередини чорно-білі. Чорний хвіст із білою облямівкою ховається, коли ноги підібгані. Сірий кожушок натягнутий донизу і розпушений, поки заєць сидить, а коли він зривається з місця, кожушок піднімається, всі чорні й білі цятки з’явилися на видноті, і його барви, які ще мить тому шепотіли: "Я купина...", тепер голосно кричать: "Я заєць!"
Навіщо йому це потрібно? Чому полохливе створіння, рятуючись утечею, замість того, щоб утекти якомога непомітніше, заявляє про себе на весь світ? Тут має бути якась важлива причина, інакше заєць ніколи б так не чинив. А справа ось яка: коли зайця наполохає другий заєць — іншими словами, коли тривога виявиться фальшивою,— тоді він умить попереджує про помилку, показавши свої властиві барви. В іншому випадку, якщо його злякає койот, лисиця чи собака, вони одразу побачать, що перед ними заєць, і зрозуміють: гнатися за ним — значить тільки згаяти час. Тож вони й кажуть собі: "Це заєць, а я не наздожену зайця на рівнині". Облишаючи думку про погоню, вони тим самим позбавлять зайця від непотрібної біганини й тривоги. Чорні і білі цятки є своєрідним національним вбранням і прапором зайців. У кволих зайців вони звичайно невиразні, але в породистих цятки не тільки більші, а й чіткіші, і Бойовий Коник, сірий, коли сидів у своїй схованці, виблискував, як вугілля і сніг, коли, кинувши виклик лисиці чи рудуватому койотові, легенько мчав у далечінь — спершу чорно-білим зайцем, потім біленькою плямою і, нарешті, крихітною пушинкою, яка ледь маячіла на видноколі.
Багато фермерських собак затямили собі науку: "Сірого зайця спіймати можна, але чорно-білого — нізащо". Звичайно, вони могли вряди-годи погнатися за таким зайцем, але лиш для забави. Усвідомлюючи свою перевагу, Бойовий Коник любив, щоб собаки за ним ганялися, і раз по раз грався з небезпекою, чого інші, менш удатні зайці, не наважувалися робити.
У зайця, як і в усіх диких тварин, була своя ділянка, яку він вважав власною територією і за межі якої виходив дуже рідко. Ця ділянка, завдовжки біля трьох миль, тяглася на схід від села. Він частенько міняв Свою оселю, тому мав багато "лігвищ", або, як ще тут кажуть, "ліжок". Це були звичайні заглибини під кущем чи купиною, обстелені травою і листям. Господар подбав і про вигоди своїх лігвищ. Кілька з них призначалися для спекотливої погоди — вони виходили на північ, були мілкі і служили для захисту від сонця. За зимові лігвища правили глибокі ями з виходом на південь, а решта — для мокрої погоди — були добре вкриті травою і виходили на захід. Удень він відпочивав в одному з цих лігвищ, а вночі виходив пастися разом із своїми товаришами, які перекидалися н пустували під місячним світлом, мов зграя щенят, але завжди вертали на світанку до свого лігвища, що найбільш відповідало погоді.
Найбезпечнішим пасовиськом для зайців були луги між фермами, де щільні живоплоти й протягнутий нещодавно колючий дріт правили за надійний захист від можливого ворога. Але найсмачніший корм був поблизу житла,— найсмачніший корм і найгрізніша небезпека. Тут на зайців чатували не володарі полів — хижі звірі, а люди, рушниці, собаки і неприступні паркани. Однак той, хто знав Бойового Коника, аж ніяк не здивувався б, довідавшись, що він влаштував собі лігвище на грядці динь посеред городу. Тут на нього чигало безліч небезпек, але водночас тут він міг тішитися силою-силенною різних насолод, і, крім того, на випадок вимушеної втечі, десятки лазів у паркані давали йому вдвічі більше можливостей врятуватися.