Пригоди зайця
І
Бойовий Коник знав майже всіх собак містечка. Найчастіше ганявся за ним великий рудий пес, від якого він легко рятувався, шмигнувши крізь паркан. Добре знав він і жваве собача, яке могло пролізти крізь паркан,— від нього він утікав, перестрибнувши двадцятифутову зрошувальну канаву, де між стрімкими берегами текла швидка вода. Собача не зважувалося на такий карколомний стрибок, і хлопчаки й досі називають це місце "заячий плиг". Але був у містечку один хорт, який стрибав іще краще за нашого зайця,— не можучи пролізти крізь паркан, він через нього перестрибував. Той хорт не раз досаджав Бойовому Коникові, і заєць рятувався тільки тим, що летів скільки сили до колючих чагарників, куди хорт боявся потикати носа. Окрім цих заклятих ворогів, у містечку була ще сотня великих і малих собак, докучливих, проте зовсім слабких у перегонах.
На околиці собак держали в кожному дворі, але Бойовий Коник побоювався лише одного з них — довгоногого лютого чорного пса, такого спритного і настирливого, що заєць кілька разів мало не попав йому в зуби.
На котів наш заєць не зважав анітрохи. Вони тільки раз чи двічі заступали йому дорогу. Однієї місячної ночі, коли він пасся на своєму пасовиську, до нього підкрався здоровецький кіт, переможець численних котячих двобоїв. Побачивши вогнеокого чорного звіра, Бойовий Коник зразу ж звівся на задні ноги, випростався і підняв широкі вуха. Отож він став вищий на добрих шість дюймів. По тому заєць крикнув "чарррчаррр!" і стрибнув на голову котові, уп’явшись у неї гострими кігтями задніх ніг. Переляканий котяра щодуху дременув від дивовижного двоногого велетня.
Цей спосіб самозахисту заєць успішно випробував кілька разів, але двічі він зазнав прикрої невдачі: перший раз, коли Бойовий Коник натрапив на кішку з кошенятами — тоді йому довелося накивати п’ятами, і другий раз, коли він помилково стрибнув на скунса.
Однак із усіх ворогів найстрашніший був хорт, і рано чи пізно він би таки зловив Бойового Коника, якби не одна пригода.
Поживу Бойовий Коник здебільшого шукав уночі, коли менше ворогів і легше ховатися. Одної зимової ночі він засидівся біля стіжка люцерни аж до світанку. Вже по видному біг він через засніжене поле, прямуючи до своєї улюбленої нори, і раптом здибав хорта, що никав за околицею містечка. Удень на чистому полі сховатися майже ніяк, лишилося одне — втікати, а зайцеві важче бігти по снігу, ніж собаці.
Обоє бігунів летіли що було сили, здіймаючи струмені снігу. Все сприяло собаці: порожній шлунок, холодна погода, м’який сніг, а зайцеві давався взнаки ситний сніданок з люцерни. Проте він утікав так прудко, що кожної миті в повітря здіймалося кільканадцять снігових струменів. Кругом простягалося чисте поле, ніде не було рятівних чагарників, а собака зводив нанівець кожну спробу зайця звернути до паркану. Вуха в Бойового Коника вже зів’яли, що була певна ознака занепаду сил і духу, та раптом вони злетіли догори, мов прапорці. Бойовий Коник напружив усі свої сили, але не для того, щоб дістатися паркану на півночі; ні, він побіг на схід. Хорт не відставав, і заєць, збиваючи лютого переслідувача з пантелику, стрибків через п’ятдесят крутнувся вбік; та за хвилю він знову звернув на схід. Звертаючи і викручуючись, заєць біг до найближчої ферми, де був високий дощаний паркан з лазами для курей і де жив його другий ненависний ворог — великий чорний пес. Паркан на мить затримав хорта, тож заєць управився шаснути крізь лаз у двір і причаївся. Хорт кинувся навкруг двору до воріт і перестрибнув їх, втрапивши прямо на курей, які враз розбіглися, кудкудахкаючи і розмахуючи крилами. Голосно забекали вівці. Вірний сторож кинувся їм на поміч, а тим часом Бойовий Коник вискочив у поле через дірку. У дворі зчинився несамовитий гавкіт, а невдовзі почулися і людські голоси. Заєць не знав і не хотів знати, чим там усе закінчилося, але відтоді спритний хорт його більш не займав, хоча як і раніше жив у містечку.
II
В житті буває всякого — і радощів, і горя, але особливо змінилося життя місцевих зайців за останні роки. Споконвіку їм доводилося потерпати від хижих птахів і звірів, холоду, спеки й мух, які розносили згубні хвороби,— і все-таки зайці вижили. Та ось у прерії оселилися фермери, і все пішло по-новому.
Завдяки собакам і рушницям значно поменшало койотів, лисиць, вовків, борсуків і яструбів — ворогів зайця, а відтак за кілька років зайців розмножилася сила-силенна. Та раптом почався мор, який скосив їх майже дочиста. Вижили тільки найсильніші і найзагартованіші. Кілька років зайці були дивиною, але за цей час сталася ще одна зміна. Скрізь на полях зросли живоплоти, які стали для зайців новим надійним захистком, тож тепер їхній рятунок залежав більше від кмітливості, ніж від швидкості, і найвдатніші з них, коли за ними гнався койот чи собака, кидалися до найближчої огорожі й шмигали у вузький лаз, поки ворог шукав широкої дірки. Тоді койоти змінили спосіб полювання. Один з них гнався за зайцем, а другий чатував на нього по той бік живоплоту, і заєць, проскочивши крізь лаз, все одно потрапляв їм у зуби. Він міг рятуватися лиш тоді, коли, помітивши засідку, чимдуж налягав на ноги.
Тож переживши силу-силенну всіляких напастей, зайці знову розмножилися; загартовані численними випробуваннями, вони почувалися привільно навіть там, де їхні предки не витримали б і двох місяців.
Вони не любили розлогих, відкритих пасовищ на великих ранчо; їм подобалися вузенькі, поперегороджувані поля маленьких ферм, що, купчачись, утворювали села.
Одне з таких сіл виросло коло залізничної станції Ньючузен. Навкруг неї жило багато зайців нової витривалої породи. Серед них була і маленька зайчиха, на прізвисько Ясноока. Вона вміло захищалася від ворогів, добре бігала і особливо спритно втікала від койотів. Своє кубельце вона змостила на відкритому пасовиську, де ще лишився незайманий клапоть колишньої прерії. Тут у неї знайшлися зайченята. Одне з них, як і мати, було яснооке, сріблясто-сірої масті й частково наділене її розумом, а в другому поєдналися всі найкращі якості матері й батька, що належав до нової породи степових зайців.