Біллі Піліґрім, як він не старався, ніяк не міг примусити себе перейнятися цієї проблемою.
Десь завила сирена, і в нього затряслися жижки. Біллі будь якоїмиті був готовий до вибуху Третьої світової війни. Але то була сирена, встановлена на каланчі місцевої пожежної команди через дорогу від будинку, де працював Біллі. Й вона щодня сповіщала про те, що вже настала дванадцята година дня.
Біллі заплющив очі. Коли він їх розплющив, довкола нього відбувалася Друга світова війна. Його голова лежала на плечі у пораненого рабина. Німецький солдат копав його своїм носаком і наказував підвестися, бо треба було вирушати.
* * *
Коли американці, і Біллі був одним з них, вишикувалися уздовж дороги, то ця шеренга нагадувала парад блазнів.
За ними споглядав озброєний професійною камерою німецький військовий кореспондент. Він спрямував свою "Лейку" на ноги Біллі та Роланда Вієрі і зробив кілька знімків. За два дні ці фотографії з'явилися в усіх газетах, і вони були яскравим доказом того, в яке жалюгідне дрантя Америка виряджає своє військо, в той час як усі торочать про те, яка вона багата.
Але фотографові було цього замало, він хотів зафіксувати для Історії сцену захоплення в полон когось з американців. І охоронці вирішили розіграти для нього таку сцену. Вони кинули Біллі у вкриті шпичаками кущі. І коли він вистромив звідти свою дурнувато приязну пику, вони спрямували на нього автомати, немов це і була та мить остаточної перемоги над ворогом.
* * *
На обличчі у Біллі, коли він виборсався з кущів, висіла усмішка, не менш загадкова, ніж усмішка Мони Лізи, бо в ту мить він стояв на німецькій території у 1944 році і водночас сидів у своєму кадилаці у 1967 му. Відтак Німеччина відпала, а 1967 рік, навпаки, проступив у світлі й прозорості літнього полудня, вільного від будь яких часових домішків. Біллі саме їхав на обід до клубу "Іліумські леви". Стояв спекотний серпень, але в його машині був кондиціонер. Коли він проїздив повз негритянське ґетто в центрі Іліума, він мусив зупинитися на червоне світло. Люди, які жили в цьому районі міста, так люто його ненавиділи, що місяць тому вони його підпалили і власними руками знищили все, що мали. Ці квартали нагадували Біллі деякі міста, які він бачив на війні. Багато хідників були потрощені танками і БТР ами, на яких національна ґвардія вгамовувала бунтівне населення.
* * *
"Брати по крові" виголошував напис рожевою фарбою на фасаді зруйнованої крамнички.
Хтось по інший бік машини потарабанив у скло. То був негр, якому кортіло щось сказати Біллі. Але тут засвітилося зелене світло, і Біллі зробив те, чого він нього вимагала ця ситуація. Він поїхав далі.
* * *
Біллі опинився в районі, який зазнав ще більшої руїни. Він нічим не відрізнявся від Дрездена після його нищівного бомбардування, він тепер нагадував поверхню Місяця. Трохи далі починався інший район. Тут колись стояв будинок, де пройшло його дитинство, але тепер на його місці нічого не було. Це називалося сучасною забудовою міста. Тут невдовзі мусили постати новий урядовий центр, павільйон мистецтв, містечко розваг і відпочинку та кілька багатоповерхових будинків.
І Біллі Піліґрім не мав нічого проти такого плану.
* * *
На обіді в клубі "Іліумські леви" виступав майор морської піхоти. Він сказав, що в американців немає вибору, вони просто мусять довести війну у В'єтнамі до повної перемоги, аж доки комуністи не зрозуміють, що їм не вдасться нав'язати свою ідеологію слабким, беззахистним країнам. Майор вже відбув у В'єтнамі два строки. Він сказав, що бачив там як жахливі, так і чудові речі. Він особисто був за те, щоб посилити бомбардування Північного В'єтнаму. Якщо ж вони відмовляться нас зрозуміти, то ми їх своїми бомбами заженемо у кам'яне століття.
* * *
Ця промова не викликала в Біллі ніякого бажання протестувати проти бомбардувань Північного В'єтнаму, і він не здригнувся від спогадів про те, що залишає по собі подібне бомбардування. Він як колишній президент клубу "Іліумські леви" прийшов сюди пообідати і послухати почесного гостя.
* * *
На стіні його офіса в охайній рамці висів текст молитви, яка в стислій формі пояснювала, як саме Біллі виживав, хоча й не можна було сказати, що йому вже аж так хотілося жити. Багато з його пацієнтів зізнавалося Біллі, що їм також ця молитва допомагала не занепадати духом. Молитва звучала так:
О Боже, дай мені спокій, щоб я міг приймати
Все те, чого я не можу змінити,
Мужність,
Щоб я міг змінити те,
Що в моїх силах,
І мудрість, щоб я завжди знав,
Де кінчається одне і починається інше.
Серед тих речей, які Біллі не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.
* * *
Потім його представили майорові морської піхоти. Той, хто його представляв, сказав майорові, що Біллі ветеран війни і що його син, сержант "зелених беретів", тепер воює у В'єтнамі.
Майор сказав Біллі, що "зелені берети" є зразком для всього війська і що Біллі мусить пишатися своїм сином.
"І я ним пишаюся, аякже", сказав Біллі Піліґрім.
* * *
Потім він поїхав додому, щоб трохи покуняти. Його лікар вважав, що Біллі щодня по обіді мусить трохи поспати. Лікар сподівався, що цілющий сон зніме його розлад. Річ у тім, що час від часу Біллі на рівному місці раптом починав ридати. Щоправда, Біллі ніколи не робив цього на людях. Лише лікар знав про цю проблему. Біллі плакав надзвичайно тихо і майже без сліз.
* * *
Біллі жив у прекрасному будинку, старовинному, але з усіма сучасними вигодами, в заможній околиці Іліума. Він був шалено багатий. Достатки, комфорт, шана, визнання він раніше про таке не міг і мріяти. У цій конторі при торговельному центрі на нього працювало п'ятеро оптометристів, і він щороку заробляв шістдесят тисяч доларів, чистими. Крім того, він був власником п'ятої частини готелю "Голідей Інн" на 54 й трасі, а ще йому йшла половина прибутків із трьох крамничок, які продавали десерт "Прохолодна смакота". Це було щось типу замороженого заварного крему. Цей десерт мав смак морозива і м'якість заварного крему.
* * *
Вдома нікого не було. Його дочка Барбара готувалася до весілля, тепер вона разом з матір'ю поїхала в центр міста замовляти кришталевий посуд і столове срібло для прийняття. Про це його сповіщала записка, залишена на кухонному столі. В домі у них не було прислуги. Нікого вже не цікавила кар'єра хатньої господарки. І собаки у них не було.