Він так угрівся під шарами свого одягу, що йому геть відбило будь яке відчуття небезпеки. Його бачення зовнішнього світу було обмежене тим, що добивало до нього через вузький отвір між краєм каски і шарфом, який сплела його мама. Цей шарф від перенісся до підборіддя ховав дитячі риси його рожевого обличчя. Він так угрівся, що вже почувався як у себе вдома. Ось він щойно повернувся з війни і, оточений батьками та сестрою, розповідає їм про війну, як воно там насправді було. І це в той час, як справжня війна відбувалася довкола нього.
На війні насправді, за його версією, все відбувалося саме так. Оскаженілі німці кинулися в наступ. Жменька братів артилеристів відбивала атаку за атакою, втім, сили були нерівні, й усі, крім Вієрі, полягли смертю хоробрих. Отаке. А тоді доля звела його з двома розвідниками, і вони стали нерозлийвода, і, оцінивши ситуацію, вони вирішили прориватися з боями до своїх. І ніщо не могло їх зупинити. Краще смерть, ніж полон. Після кожної маленької перемоги вони тисли один одному руки. Вони називали себе "трьома мушкетерами".
А тоді цей нікчема студентик, такий слабак, що його взагалі не повинні були й пускати до війська, почав канючити, щоб вони взяли його з собою. А в нього не те що зброї, але й ні каски, ні ножа, ані пілотки не було. Він навіть ходити по людськи не міг то припадав на ногу, то підстрибував: плиг скок, плиг скок, чим страшенно казив усіх. Ба більше він тільки й робив, що видавав наші позиції німцям. На нього гидко було дивитися. У тій історії, що її для своїх родичів виплекав Вієрі, три мушкетери мусили того студентика весь час то пхати, то підганяти, то тягнути його на собі, аж доки не добилися до своїх. Так вони врятували цю вчену дупу од вірної смерті.
Насправді ж було так, що Вієрі розвернувся й пішов по своїх слідах, бо Біллі десь відстав. Він крикнув розвідникам, щоб вони зачекали, доки він не знайде і не притягне цього придурка. Ідучи, він головою напоровся на гостру гілку. Та хвицьнула по його касці і, немов пружина, повернулася у висхідне положення. Вієрі нічого не почув. Десь неподалік голосно загавкав собака. Вієрі цього також не почув. Його військова історія саме досягла своєї кульмінації. Офіцер по батьківськи пригорнув кожного з трьох мушкетерів і оголосив, що він представляє всіх їх до бойового ордена "Бронзова зірка".
"Які будуть побажання?" запитав він.
"Ми хочемо воювати разом, від імені трійки сказав один із розвідників, до повної перемоги. Наше єдине прохання: зробіть так, щоб ніхто ніколи не зміг нас розлучити. Бо наше гасло: один за всіх, усі за одного!"
* * *
Біллі Піліґрім зупинився посеред лісу. Він заплющив очі і сперся об дерево. Його голова була відкинута назад, а ніздрі роздмухувалися й посопували. Він нагадував давньогрецького поета, який щойно видряпався на Парфенон.
І тут Біллі вперше в житті випав з часу. Він почувався так, ніби сидить на височенній гойдалці, а під ним розпростерлося все його життя. Ось він долетів до своєї смерті, яка являла собою яскраве фіолетове світло. Більше там не було нікого, нікого й нічого, лише це фіолетове світло і ледь чутний гомін.
А потім його знов занесло в життя, і він швидко рухався у зворотний бік, аж доки не опинився в материнській утробі, і цей стан донародження був чистим червоним світлом, і він супроводжувався м'яким бульканням. Відтак гойдалка затягла його в життя і зупинилася. В тому місці він був маленьким хлопчиком, і батько привів його у басейн при іліумському спортклубі. Спочатку вони зайшли в душ. Запах хлорки з басейну добивав до душової, чути було також, як хтось стрибає з трампліна.
Біллі тремтів від переляку, бо батько оголосив, що сьогодні Біллі навчиться плавати за допомогою найефективнішого з усіх методів, які існують в природі: не хочеш тонути пливи. І тепер його батько збирався просто кинути Біллі на глибину, щоб тому нічого не лишалося, як одразу навчитися плавати.
Біллі готувався до страти. Коли батько з душової ніс його до басейну, він уже нічого не відчував. Його очі були заплющені. Коли він їх розплющив, то побачив, що він лежить на дні басейну, а довкола лунає ніжна музика. Він знепритомнів, але музика грала і грала. Немов крізь туман він відчув, що його витягають з води. Йому дуже цього не хотілося.
* * *
Потім він пересунувся в часі і опинився у 1965 році. Йому там був сорок один рік і він приїхав відвідати свою немічну матір, яка тепер жила в будинку для престарілих, що називався "Лісова галявина". Він її влаштував туди місяць тому. Колись давно в неї було запалення легенів, і лікарі вважали, що вона довго не протягне. Але вона видужала й після того ще прожила багато років.
Вона майже втратила голос, тому, щоб почути, що вона каже, Біллі був змушений приставляти вухо впритул до її тонких, як папірус, губів. Було видно, як вона намагається повідати йому щось дуже важливе.
"Коли...", почала вона запитання і зупинилася. В неї не стало сил закінчити речення. Вона сподівалася, що їй не доведеться проговорювати всі слова і що Біллі це зробить за неї.
Але Біллі і гадки не мав, що в неї на думці.
"Коли що, мамо?" намагався допомогти він їй.
Вона сковтнула слину, прохопилася сльозою і заходилася зішкрібати рештки сил, які ще тліли по різних закутках її стражденного тіла від пальців ніг до нігтів на тремтячих руках. Нарешті, в неї набралося достатньо енергії, щоб пошепки дотягнути своє запитання до кінця:
"Коли я встигла так зістаритися?"
* * *
У цьому місці його трухлява мати знепритомніла, і вродлива медсестра вивела Біллі з палати. Коли він виходив у коридор, повз нього протягли каталку, на якій лежало вкрите простирадлом тіло якогось старигана. Замолоду цей чоловік був відомим марафонцем. Отаке. І все це відбувалося ще до того, як Біллі проламав собі голову в авіакатастрофі, а значить до того, як він почав відкривати людям очі на існування літаючих тарілок і на можливість подорожувати в часі.
Біллі сів чекати в коридорі. Тоді він ще не був вдівцем. Біллі відчув, що в сидіння його крісла було запхано якийсь твердий предмет. Він запустив туди руку і витягнув книжку, яка називалася "Страта рядового Словіка". ЇЇ написав Вільям Бредфорд Г'юї. Це був правдивий опис того, як американці розстріляли свого рядового Еді Д. Словіка (ідентифікаційний номер 36 896 415), єдиного американського солдата, страченого за боягузство в громадянську війну. Отаке.