— Вони вже готові…
Та Чарівна Квітка не звернула уваги на жінок, неначе їх тут і не було. Вона закусила нижню губу, тамуючи якийсь внутрішній біль та вагання, і зрештою змусила себе прийняти остаточне рішення. Темно-червона. Так, тільки темно-червона барва дасть єдино можливу гармонію з її вбранням. Губа вислизнула з-під верхніх зубів, і Царівна кивнула своїй сестриці за дзеркалом. Так, темно-червона, відтінена синню. Але не тією майже чорною синню опівнічного неба й не густою, підсвіченою сонцем блакиттю ясного дня. Це буде ніжна лазур із променистим білим відтінком. Надзвичайно ретельно вона нанесла фарбу на груди.
— Вони чекають…
Чарівна Квітка відставила фарбу на столик.
— І я вже готова.
Вона опустила руки, і браслети дзвінко спали на зап'ястки. Чарівна Квітка граційно підвелась, і промені світла заграли на її смаглявій гладенькій шкірі, то відбиваючись від неї, то згасаючи. Служниці почали вдягати її, запинаючи в тонкі прозорі покривала. Повертаючись усе повільніше, Чарівна Квітка обмотувалася ними, доки останній, сьомий серпанок огорнув її з голови до ніг. Вона завмерла, прислухаючись до гомону та звуків музики, що долинали з обідньої зали. Потім гордо випросталась і, не помітивши навіть, що говорить уголос, промовила чи то сумовито, чи то рішуче:
— Я буду прекрасна.
У залі вже точилася некваплива застільна розмова. Лише зрідка хтось поглядав на Великого Дома. А він, здавалося, був цілком задоволений стравами, питвом, бесідою з Верховним Жерцем та Брехунцем, і найкраще тепер було не звертати на нього уваги, виявляючи цим найвищу придворну гречність — удавану байдужість. Невидима струна, яка досі тримала гостей вкупі, тепер ослабла, і вони розбились на невеличні гурти, що сиділи окремо один від одного за довгими столами вздовж зали. Та навіть коли здавалося, ніби троє людей, дві жінки й чоловік, захоплені розмовою між собою, то вже через хвилину когось із них можна було побачити в іншому гурті, а з того гурту хтось уже переходив до третього, четвертого… Але струну могли натягти знов, тому в кожному вчувалася готовність будь-якої миті повернутися до головної події.
Весь цей розмірений рух за столами мав такий вигляд, наче хтось опустив на воду безліч схожих на лілеї капелюхів, і легенький вітрець пересував їх по поверхні.
Ніхто з придворних ще не був п'яний. Всі крадькома стежили за Богом і ніби зовсім випадково примудрялися пити саме тоді, коли пив і Він. Не частіше й не рідше. Після Верховного Жерця Бог був найстарішим з-поміж усіх і пив куди вправніше, ніж бігав, отож скоро всі сп'яніли. Скоро, але не раніше, ніж Він.
Пожвавлення серед придворних його наче й не обходило. Віддихавшись після бігу, він лежав на просторому ложі й почував себе задоволеним. Його лівий лікоть глибоко вгруз у м'які шкіряні подушки. Великий Дім з насолодою доїдав смажену качку, тримаючи її у правиці. Перед ложем обабіч низенького столика зі стравами сиділи Брехунець та Верховний Жрець. Жрець спокійно всміхавсь і дивився на Великого Дома по-дружньому, уважно. А Брехунець, як завжди, непосидюче совавсь і крутився на всі боки.
Великий Дім доїв качку і простяг кістки назад; їх тут-таки підхопили смагляві руки прислужника. Другий прислужник уже тримав напоготові чашу з водою, і Великий Дім опустив у неї праву руку, щоб обполоснути пальці. Тієї ж миті, немов це був якийсь знак, сліпі музики — вони сиділи навпочіпки у протилежному кінці зали — заграли гучніше. Один із них виводив гугнявим голосом давню-предавню пісню:
Ох, солодкі твої обійми,
Солодкі, як мед, і гарячі, як літня ніч,
О кохана моя, о сестро моя!..
Бог похмуро глянув на співця, зігнув мізинець і спорожнив ще одну чашу пива. Все ще всміхаючись, Верховний Жрець звів брови:
— Чи це розумно, Великий Доме?
— Я хочу пити.
За столами наповнювалися чаші — пити хотілось усім. Верховний Жрець похитав головою:
— Цей танок дуже довгий, Великий Доме.
Бог відригнув. Гамір на хвилю стих, та згодом знявся знов, і раз у раз було чути відригування. Ліворуч у кутку одній вельможній жінці стало зовсім погано, і всі сміялися з неї.
Бог поплескав. Брехунця по плечу.
— Розкажи мені якусь побрехеньку.
— Я вже розповів усе, що знав, Великий Доме.
— Ти хотів сказати: все, що міг вигадати, — зауважив Верховний Жрець. — Якби ти щось знав, то це були б уже не побрехеньки.
Брехунець поглянув на нього, вже розтулив був рота, щоб відповісти, але передумав і опустився на стілець.
— Коли ти так вважаєш…
— Побрехеньок! — зажадав Великий Дім. — Ще побрехеньок!
— Я не великий майстер брехати, Великий Доме.
— Розкажи мені про білих людей.
— Ти вже знаєш про них.
— Розповідай! — наполягав Бог, грайливо пощипуючи Брехунця за вухо. — Розкажи, яка в них шкіра.
— Вона схожа на почищену цибулину, — покірливо повів Брехунець, — тільки не блищить. І така вона на всьому тілі…
— На всьому-всьому тілі…
— І вони не миються…
— А то біла фарба зійде! — І Великий Дім зайшовся реготом.
Усі довкола також засміялися. Вельможна жінка в кутку, пронизливо скрикнувши, впала зі стільця.
— А ще від них гидко тхне, — провадив Брехунець. — Від них гидко тхне, я вже розповідав. У них є річка, вона бере в кільце їхню землю і тече не плавно, а здіймається великими горбкуватими хвилями. Вода в ній солона. І хто її нап'ється, той божеволіє і падає мертвий.
Великий Дім знову розреготався, а потім замовк.
— Цікаво, як же це я впав? — промовив він. — Дуже дивно. Біг собі, біг, і раптом — уже не біжу.
Брехунець скочив на ноги.
— Тебе збили з ніг, Великий Доме, я бачив. Та ще й стільки випив перед тим пива. Іншим разом…
— Ти не був п'яний, Великий Доме, — сказав, усе ще всміхаючись, Верховний Жрець. — Ти виснажився.
Бог знов ущипнув Брехунця за вухо.
— Розкажи про… — І він несподівано зареготав. — Про те, як вода робиться твердою!
— Ти ж уже чув про це.
Бог глухо гупнув правою рукою по ложу.
— То й що? Я хочу почути ще раз! — вигукнув він. — Ще і ще раз!
Гамір довкола стих. Завіси в кінці зали розсунулися, і з-поміж них постало на двох коротеньких ніжках якесь опудало, загорнене в біле лляне полотно. Воно продріботіло до середини зали й опинилось у проміжку між столами. Музика бив тепер у барабан дуже тихо.