— А знаю. То був робітник Іван Півторак, що два роки тому десь подівся, лишивши жінку з дитиною.
Виговоривши твердим і різким голосом сі слова, Матій озирнувся на вірника. На вірнику лиця не було, стояв блідий як крейда, коліна замітно дилькотали під ним, — здавалося, що туй-туй упаде.
— А ти почім то знаєш? — питав далі Герман, поволі і досить супокійне.
— Я пізнав небіжчика по перстені, що був у него на пальці.
— То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на то?
— Можу сто раз, не раз.
Герман задумався. Матієва твердість почала його мішати. "Прийдеся тягатися на судах, — подумав він собі. — Яким способом чоловік в яму упав? Певно, неосторожність! Лихо, треба кару платити, клопіт!" Роздумуючи ее, Герман дивився на Матія і замітив на лиці його щось таке, немов старий ріпник не досказав всього.
— Що? Може, маєш єще що сказати? — спитав Герман, зачудуваний таємничим виразом Матієвого лиця.
— Та я... — почав непевним голосом Матій, — я... би пану сказав ще пару слів... ні, я хотів би дещо розпитати, але...
— Питай, що там такого, чому не говориш...
Матій не відповідав, тільки дивився на вірника. Герман порозумів, що Матій хоче з ним говорити в чотири очі.
— Geh nur a bissei weg, — сказав він до Мошка, не дивлячись на нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тілько сили — кроку зробити війненим голосом він промимрив:
— Warrrum kann er... auch so... nicht?
Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блідість, тота дрож, тото помішання? Герман сидів як вритий і чудувався.
— Ja, aber was ist dir? Bist du krank?
— О ja... ja... ja... hab mich erkдl... tet, — npoлепотів вірник, забуваючи о нинішній спеці.
— Erkдltet? — замітив спроволока Герман. — No, nо, geh und schlaf dich ausi
— Abe... be... ber bitte, ich ka... ka... kann noch... vielleicht... wozu bra... brauch ich gehen?..
— Ich sag' dir du sollst gehen! — скрикнув гнівно Герман, котрому ставало чимраз прикріше і моторошніше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вірник, тривожно обзираючись, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Лице його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре.
— Ну, що маєш питати? Говори! — сказав Герман по його відході.
Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом:
— Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?
— А нащо ж тобі тото? — спитав зачудуваний Герман.
— А так, я прошу.
Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталога.
— До осені, десь так... тиждень по покрові.
— Як, як? — спитав Матій. — Тиждень, кажете, по покрові?
— А так, покрови було в суботу, — ось туй записано, — а він ще другу суботу виплату взяв за цілий квартал, 75 ринських.
— Виплату взяв? — скрикнув Матій, але сейчас успокоївся і тихіше сказав: — Гм, тиждень по покрові. А яєго на самої покрови послідний раз видів.
— Де?
— В трахтарні, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловіком.
— З ким?
— Я вже і забув... Але що то значит, — пропало! Мене тогди були троха потовкли п'яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам'яті, — відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами.
— Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?
— Та так, але я гадав...
— Що, що?
— Та нічо, нічо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!
Матій, сказавши се, скулився, згорбився і відійшов к порогові, а ціле його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не допитував його далі, бо знав, що не доб'ється нічого більше від старого, і, не тратячи часу, розпочав виплату...
— Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув мені урвати зо ш у с к у!
— Певно, ся зажурив, що тоті кості видобуто, бо то зараз комісія. Може, ще деякий клопіт, та й вже ему ся всего відхотіло.
Так балакали ріпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечора вони віддавна не затямили, і для того пішли між ними різні догади про тоту незвичайну доброту пана. Навіть тоті ріпники, котрим Герман нині обіцяв обривок і котрі за то вже немало його наклялися, вийшли зачудувані і вдоволені від нього — о обривку не було і згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, почали обзиратися за Матієм, почали допитуватися за ним, але його не було, ніхто навіть серед загальної сутолочі не завважив, куди він подівся. І про вірника Мошка було немало бесіди: всі виділи, як він вийшов з Герма'нової "канцелярії" блідий, дрижачий, змінений і як, обзираючись та поставкуючи щохвилі, поволікся долі улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" — допитували самі себе ріпники і ламали собі голову над тим дивом, але ніхто не міг вияснити всього надокладь.
І дійсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрів, хоть, кажу, тільки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразові лиця і цілому захованню під час виплати, той би був замітив багато дечого, але найменше доброти. Ні, се не була доброта! Тото отупіння і отуманення, тоті непевні рухи, тоті часті переливи виразу лиця, тота задума і видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклість очей, натуга цілого тіла, з якою він держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, — все то значило щось зовсім іншого, ніж доброту. Якісь темні чуття будилися в Германовій душі, клубилися і перли на світ, підмулювали його силу і гордість, — а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всім і перед кождим. Особливо страшила його наступаюча ніч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.
— Тьфу, лихо якесь! — прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчилася і робітники розійшлися. — Я якийсь слабий, — то, певно, щось ми недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тій проклятій ямі, годі видержати. Десь на кождім кроці тобі дідьча мати пхає всяку погань перед очі! Але що все мене нині так дразнит, так допікає? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра піти до доктора, — то єдина рада!