В цю ніч липневу спали
Усі його полки в гаях Полтави,
Але не він.
Його вже турбували
Завтрашні військові справи
У вирішальному бою,
Чи день той не дай Бог
Принесе зраду вже нову
І він тому
В уяві з'ясував усю
Картину завтрашнього бою.
Шукав і не знаходив він причин,
Щоб польський син,
Що взяв недавно з царських рук
Гетьманську булаву,
Щоб як за свій народ, країну,
Пішов на смерть за Україну.
Цей гетьман Скоропадський не такий,
Для нього більше дорогий
Великий смак до влади,
Якому вже її дали
Царі з Москви.
Мазепа бачив,
Що отут кругом були
Ті блюдолизи, що росли
На тих недоїдках Москви.
І він Гурка згадав, якому,
Було не так багато літ від роду,
Коли не став на бік свого народу,
А славу в Польщі здобував.
Проти Туреччини тоді у війську
За Польщу воював.
І віявся вояка,
Цей злісний розбишака
По цілій Україні,
А "славу" він здобув собачу,
Як звався вже Палій
За ту бездарну вдачу.
І гетьман знав,
Такий Палій зростав
На скривдженій землі вже не один.
На протязі століть,
Поки в ярмі ходили,
Пригнічення його народу породили
Таких багато Паліїв.
Але конкретність завтрашнього бою
Несе Мазепі ще з собою
Багато блуду,
Що є ще серед люду,
Який самим могилу він несе.
Історія ж вже знала,
На тому блуді панувала
Імперія ще дикої Росії.
Вона почала вже військові дії
З початку вісімнадцятого віку
Проти північних всіх народів.
Спасаючись від варварських походів,
Народ всієї Швеції повстав
І як один він став
Під прапором своєї нації святої,
Для неї символом обрав
Він свого шведа, короля.
Така тоді була
Історії пора,
Що нація могла себе спасти
Ніяким дивом,
— Лише у єдності
Єдиним нації поривом.
Мазепа ще тоді не знав,
Що ця війна,
Яку весь люд "Північною" прозвав,
Ітиме двадцять років.
Але він розумів,
Що Швеції народ хотів
Спасти себе від дикого тирана,
Через якого кровоточить знову рана
І був таким він для обох
— Для Швеції і України,
Тому народи ці хотіли
У спільній боротьбі
Спасти країни ці
Від диких посягань
І тих жорстоких грабувань
Імперії ворожої Росії.
Не можна досягнути перемоги,
Коли будуть роз'єднані народи,
Що шляхом незалежності ідуть.
І він вступив в переговори
Із шведським королем
Для рішення усіх проблем,
Узгодження всіх спільних дій,
Бо Україна не могла сама
Здійснити тих своїх надій
На протязі віків.
І зараз не було достатньо тих полків,
Геройських козаків,
Які могли повести боротьбу
За захист власного народу,
Вони несли завжди незгоду,
Ховаючи природу
Ворожої руки.
Тому для звільнення своїх народів
Від цього хижака
Була стратегія така,
Щоб сили їх до купи об'єднати
І бій останній, переможний дати
На скривджених полях святої України,
Де узурпатор ніс руїни
Вже не одні віки.
Частини шведських військ
Прийшли сюди,
Щоби до них могли
Здорові України сили приєднатись
Козацькі ті полки
З усіх її земель зійтись,
В єдину міць з'єднатись.
Мазепа був стратег великий
В військовім ремеслі,
Дрібниці зауважував усі,
Які на бій впливали,
Усі вони, великі і малі
Такі закони мали,
Що зміст весь час міняли
Стосовно до умов.
Він знов і знов
Перебирав усі деталі
У бажанім руслі,
Які складали успіх бою.
Він жертвував собою,
Бо протягом століть
Ярма й неволі,
Не було ще такої
Можливості зручної
Пробитись на свободу
Для українського народу
З кістлявої імперії руки.
Думки його передбачали,
Майбутні всі шляхи лежали
Через повагу всіх народів,
Що розвиток людині принесе,
А нинішнє імперії ярмо оте
Навіки упаде і пропаде.
Не міг тому Мазепа
Генія в собі гасити
І сам спокійно у достатку жити,
Йому народ життя і мудрість дав,
Тому без нього він не мав
Окремого свого життя
І всі свої душевні почуття,
Як вірний син своєї Батьківщини
Кріпив завжди в собі,
А завтра їх віддасть він до краплини.
І рвався він у бій
За ту важливу перемогу,
Бо лише в ній
Щасливу бачить він дорогу
Для українського народу.
Думки Мазепі перервали
Жіночі кроки, що ступали
В зеленій росяній траві.
З лиця сліди сумні
Марія стерла теплою рукою,
Сама ж собою
Припала до грудей,
Немов хотіла заступити
Від всіх смертей
І пошепки почала вже молити,
Щоби його благословити
На нинішній той бій,
Бо другом стала і в журбі,
І в радості, і в боротьбі
За наміри його святі
Принести нації своїй
Розтоптану віками волю.
Свою жіночу долю
У юні ще роки
Віддала до кінця
І всі жіночі почуття
Йому довірила уже старому,
Щоб їх закохані серця
Були зігріті в тілі молодому,
Невдачі щоб всі зніс,
Щоб геній його ріс
На вірності її йому одному,
Щоб завжди розквітали,
Його таланти не згасали
У їх обох святій меті.
Для себе щастя більшого не знала
Марія у житті,
Івана так кохала,
Що почуття усі
Йому віддала
І вже не знала
Як жити б вона мала,
Коли б не він.
Марія гетьмана поцілувала
І з болем в серці прошептала:
"Іване, дорогий,
В бою ти будь стійкий,
Ти мудрий і великий,
А ворог дикий,
І лише ти
Зумієш нам принести перемогу,
У тобі геній поєднав природу
Державності великих тих ідей,
Зігрітих серцем всіх людей
Що ходять у ярмі.
Любов і шану віддають тобі
За те, що ти вказав
На шлях до перемоги.
Неподалік стоять загони
Кривавої Русі,
Щоб твої мрії всі
На нашій же землі
Навік в могилу поховати.
Сьогодні на світанні
В хвилини ці останні
Тебе благословляю,
І все, що в серці маю,
Тобі я віддаю".
Марія голову поклала
Своєму милому на груди,
З її лиця струмком стікала
І серце пропікала
Гірка її сльоза,
Немов вже відчувала
Зловіщу перемогу зла.