— Ти, брат, не той... не гнівайся,— говорив напівголосно і озираючись, щоб хто не почув, кочегар Тимко,— бо знаю ж... скажений ти... Я й то не хотів тобі той... боявся, значить...
Блажчук, забойщик шахти № 8-й, зупинився й питаюче зиркнув спідлоба на Тимка, і від того погляду щось ніби ввірвалося всередині Тимкові, а руки й ноги одеревеніли: й тікав би, та не рушиш з місця.
Він не радий був, що вже й почав про се, і стояв перед грізною, як із криці кутою, постатею Блажчуковою мізерний, винуватий. Пляшка з холодним чаєм в одній руці й вузлик з хлібом у другій поривчасто тремтіли, ніби хто навмисне торкав їх.
Хотів казати далі, заникувався й не міг.
— Що ти хочеш сказати? Ти не крути язиком, як той пес хвостом, кажи по-людському! — буркнув Блажчук.
— Не битимеш?..— ледве промовив Тимко й підняв очі.
Блажчук посміхнувся в довгий ус. Труснув кучерявою головою й пішов, кинувши зневажливо:
— Дурень!.. За віщо ж?
Тимко за ним, трохи позаду.
— Еге, дурень... Лютий ти, як сказишся. А тут діло таке... той... Люблю я тебе... ну, виходить, як товаришеві... Шкода, значить, бо вона той... пху! От що... й більш нічого.
Блажчук знову зупинився, нічого не розуміючи.
— Та ти про кого?
— Шкура вона, от що!
— Хто?
— Та Софія ж... А ти, значить, нічого не той...
Блажчукові очі налились кров'ю. Дзенькнула лампочка в лівій руці, вдарившись об копаницю, але він втримав себе й не вхопив Тимка за горло, а тільки стис кулаки.
— Ти тямиш, що говориш?..
Тимко інстинктивно відступив назад, але вже не мовчав.
— Я ж той... я ж казав, що гніватимешся, а хіба я той... Не я ж ходжу до неї, а... а...
— А хто ж? — з хрипом видерлось з грудей у Блажчука.
— Адамко, он хто... еге ж. Я як товаришеві, значить...
Блажчук ще хвилю стояв і дивився на мізерного, благенького Тимка, потім задер голову й розкотисто зареготав.
— Ха-ха-ха! Адамко? Ну-ну, сказав! Софія мене на Адамка проміняла? Ха-ха-ха!.. От так утяв.
Пішов, певний, здоровий, як велетень, і все сміявся. Тимко за ним.
— Ти ж як... сам бачив?
— Не бачив би, то й не казав би,— образливо муркнув Тимко.
Блажчук перестав сміятись і повернувся до нього.
— Слухай, Тимку, ти жарти кинь, я сього не люблю.
— Ну, й нехай ходить, як ти смієшся. Не до моєї...
— Тимку!.. Я довідаюсь. Як тільки брехня, то... гляди мені. Знаєш мене?
Не треба було знати. Варто було поглянути на дужого забойщика, щоб відпала охота жартувати з ним, і Тимко тямив, що розмову далі провадити небезпечно, тому, обійшовши з опаскою Блажчука, швиденько потяг до шахти.
Блажчук стояв, як стовб, і не рухався, а тільки важко дихав, роздуваючи ніздрі, й щось думав. Осторонь проходили інші шахтарі й здивовано позирали на нього.
Блажчук не пішов на роботу. Він обминув високу будівлю, надшахтну, й подався далі, в степ.
Ішов поволі, а думка свердлом вертіла в мізку.
— Гей-гей, Никоне! Забагатів, що не признаєшся? — гукнув старий чередник Сила.— Куди простуєш?
Блажчук зупинився, озирнувся і, нічого не відповівши, потяг далі. Перейшов толоку, пішов житом, обійшов витолочену лису могилу й сів по той бік, жбурнувши геть лампу й копаницю.
На серці якось порожньо, тільки зрідка мигне в голові, як несвідома згадка, якась думка, щось спалахне, загориться всередині скаженим полум'ям помсти, наллються кров'ю очі, стиснуться кулаки, аж нігті вгрузнуть у долоні, скрипнуть щелепи й корч скривить обличчя, але в тую ж мить і вщухне. А одна головна думка — як се сталося? Невже все правда? — всією вагою своєю наполягла на чоло. Хотілося дужим рухом брів скинути її геть, розгладити глибокі зморшки, наче б тоді ясним усе зробилося й легко дихалося б. Груди роздувались, як ковальський міх, ніздрі не встигали відсапувати.
— Адамко... Адам Яськевич,— вертіла мізок гостра думка,— мізерний, миршавий коногон. Чи се ж правда? Бреше проклятий Тимко!.. Отже, він не насмілився б брехати. А може, який раз чого й зайшов. Проте... Софія жіночого кодла, а Адамко митецьки на гармонії грає; чистенький завсігди, вмитий, нахаба — так до молодиць та дівчат і липне. У-у, прокляте зілля! Ну, стривай, я з тебе виб'ю охоту до музик.
Ліг горілиць, не мигаючи, дививсь у прозору глибінь неба й обмірковував церемоніал помсти.
Довго так лежав.
Почало смеркати. Ревла, розбігаючись по дворах, череда, гавкали собаки, десь лаялись баби. Важко пихкала шахта, часом, ніби прокинувшись, стукала шпарко машина й знов затихала.
Засвітились зорі. Стемніло. Теплом потягло від жита. Западьпадьомкав десь поблизу перепел і вщух, ніби дослухався. Закалатав коло магазину сторож, свиснув городовик протяжливим свистом, ще раз, йому відповів другий... Тихо, тільки шахта стогне.
Блажчук підвівся, посміхнувся в уси,— щось вигадав.
— Ні, рано ще, ще й гудка не було,— буркнув і знову ліг.
Наче в одповідь йому цекельним хрипом прорізала повітря шахта, й почулось довге, люте ревище, немов з-під самої землі, й почувалося, як тремтіла земля, ніби від напруження.
— І тепер рано трохи. Треба перегодити,— думав Блажчук і не ворушився.— Прийде, мабуть, годині о дванадцятій. Хе-хе-хе,— сміявся без згуку,— тут ми їх, голубчиків!.. Хе-хе-хе!..
Прийшов, крадучись, до хати. Світилось, але вікна було завішено. Припав до щілини. Так, обоє, сидять на ліжку й дослухаються. Мабуть, ходу почули. Вона встала, підійшла до столу й загасила світло.
Вхопився за серце — ладне було вискочити, в голові закрутилося, ноги тремтіли. Звірячий рик ледве стримав стиснутими зубами, аж хруснули. Хотів висадити вікно з рамою, пхнути дужим плечем стіну на них, підпалити стріху...
Повернувся і, тихо ступаючи, одійшов.
Він пішов і постукав до балагану, де спала артіль земляків. Але в хаті не було нікого, й він поліз по драбині на горище. Наступив комусь на руку.
— М... що? Га? — сів шахтар.— Який воно чорт товчеться поночі?
— Стривай, не лайся,— відповів Блажчук.
— Никін?..— здивувався той.— Чого ти?.. Ти ж на роботі?
Блажчук черкнув сірничком і освітив горище, де врозкидку на купах рам'я, в пилюці, спали шахтарі, брудні, закурені, невмиті. Повернувшися з роботи, тяжко знеможеш, спали, як забиті. Годі було будити криком і Блажчук ходив поміж ними, брав за руки й садовив кожного.