Дід зопалу погодився і лише, коли Панько від’їхав уже далеченько, здивовано глянув хлопцеві вслід і покрутив головою. Але було вже пізно…
Обганяючи по дорозі колгоспників, що з інших вулиць бігли до греблі пішки, Панько виїхав за село. На шляху, такому пустельному ще півгодини тому, тепер було, як на ярмарку. їхали люди на возах, бігли піші і верхові, а далі, майже біля самого ставка, чахкотіли дві автомашини повні колгоспників.
"Стільки людей! Врятують ставок!" — заспокоєно подумав Панько ї, вдаривши коня в боки голими п’ятами, скочака погнав до греблі понад умитими дощем, в святкових лелітках нивами.
ЗДРАСТУЙ, СОНЦЕ!
Ще не доїжджаючи до греблі, Панько побачив, скільки води в ставку. Вся балка перетворилася на велике озеро. Спочатку Панько зрадів та зразу ж і злякався. Надто тривожні обличчя були в колгоспників, що поспішали до будівництва, надто метушилися люди на греблі. І було чого тривожитися: коли така сила води піде через греблю, то знесе її до канцура.
За ту годину, що Панько був у селі, гребля зовсім змінилася. Коли раніше вона була рівна, як битий шлях, то зараз просто не можна було впізнати. На тому боці, що від води, виросла вузька висока загата, яка і стримувала натиск води, а решта греблі стала нижча, бо землю забрали для цієї загати. Взагалі все було покопирсано, покопано, в ямах…
Колгоспники все кидали і кидали грунт на загату, беручи його тут же на греблі. Землі, що підвозили вагонетки, невистачало.
Панько віддав коня одному з підводчиків і кинувся на греблю. Вода була врівень з бровкою вузького насипу, що його тільки зараз створили комсомольці і колгоспники. Панько тепер зрозумів, чому з такою тривогою і так поспішно люди накидали землю на насип. Досить на хвилину припинити роботу, і вода хлине через верх.
Де-не-де вона вже заливає насип, але зараз же туди кидають кілька лопат ґрунту, топчуть його ногами, ще кидають, знову утоптують, і вода спиняється, відступає.
Вузька загата на краю греблі росте і росте. Вона росте не тільки вгору, а й вшир, бо людей все більшає і більшає, тепер є кому працювати, щоб зробити загату ширшою. Без угаву гуркотять вагонетки, додаючи нового ґрунту на греблю.
Панькові немає лопати, і хлопчик стає трамбувати землю.
Вода в ставку стоїть спокійна-спокійна і блищить на сонці. Панькові просто не віриться, що така тиха вода може зруйнувати греблю.
— Що воно гуде? — несподівано питає Панька огрядна тітка, що утоптує землю поряд з ним.
Панько якусь мить прислухається.
— Монах гуде, — каже він.
— Я тебе як людину питаю, — ображається тітка. — Підожди, я матері скажу. Чий ти? Ганнин?
— Монахом називають трубу, що під греблею, — пояснює він. — Це вода гуде.
Жінка якийсь час роздумує, ніби перевіряючи — правду каже Панько чи сміється, потім хитає головою:
— І таки дійсно, тиха вода греблі рве. Правду люди кажуть…
Панько на мить уявляє, як ревла б вода, коли б ішла не через монаха, а поверх греблі, і йому стає моторошно.
Один край греблі все підіймається і підіймається, а бурхливі ручаї, що текли з верхів’їв балки і по її схилах, спочатку стають спокійнішими, а потім і зовсім зникають. Тепер гребля вже не врівні з водою, а вища її майже на півметра. Правда, не на всю широчінь, а тільки з того краю, що від води.
Несподівано Панько помічає, що вузька мережка шумовиння біля берега відокремилася від води і застигла на схилі греблі. Піна лишилася вгорі, а вода опустилася на кілька сантиметрів вниз. Що б це означало? Не інакше як вода починає спадати! Треба негайно повідомити про це Степана Юрійовича.
Панько біжить на пагорок, де старший піонервожатий про щось гаряче розмовляє в гурті колгоспників. Пробираючись серед густого натовпу працюючих, Панько раптом спиляється, здригнувшись. Просто перед ним з лопатою в руках, спітнілий, в забейканих вище колін штанях, стоїть Микола Кваша.
Обидва хлопці, відсахнувшись мимоволі назад, дивляться один на одного не то злякано, не то здивовано. Потім Микола ніяковіє і винувато опускає очі. Панькові теж ніяково, і він теж винувато опускає очі. Вони стоять мовчки якусь хвилину.
— А вода вже не прибуває! — повідомляє Панько.
— Та невже!? — скрикує Микола, і очі йому враз починають сяяти радістю.
— Ходімо скажемо про це Степанові Юрійовичу! — пропонує Панько.
Коли вони вже наблизились до піонервожатого, Панько мимоволі рвучко робить крок назад. Степан Юрійович розмовляє з секретарем парторганізації та з головою колгоспу. А що, як Корній Корнійович не забув образливих слів?
— Куди ти? — хапає його за руку Микола,
В цей час Степан Юрійович помічає хлопців і, продовжуючи розмову, робить їм рукою знак почекати.
Панько стоїть нахилившись, боячись зустрінутися очима з головою колгоспу.
— А коли знову піде такий дот? Та навіть звичайний дощ? А як злива трапиться вночі? Що тоді? — питає піонервожатий Корнія Корнійовича.
— Та то можна встановити нічні чергування… То нічого… — спокійно відповідає голова колгоспу.
— Ні, я не згоден! Треба спустити всю воду з ставка, — гарячився старший піонервожатий. — І насип дуже вузький. Не вся ж гребля насипана. Дивись, промиє. Ні, не згоден!
— Та ви ж зрозумійте, — умовляє голова колгоспу, — стільки води! І для поливання було б! І для череди — готовий водопій! Вода — це ж золото!
— А чим би ви поливали і де б напували худобу, коли б школа не взялась робити ставок? — уїдливо питає Степан Юрійович.
Секретар парторганізації нахиляє обличчя, щоб Корній Корнійович не побачив його посмішки. Голова колгоспу хвилину мовчки дивиться на вчителя і раптом помічає Панька. Він уважно придивляється до нього, щось наче згадуючи, і враз голосно сміється:
— Винен! Ляпав вухами! Адже ж так ти казав? — звертається він до Панька.
Панько червоніє, а вчитель і агроном незрозуміло дивляться на голову колгоспу і на Панька.
— Хочуть випустити всю воду з ставка! Яка твоя думка? — питає він хлопця.
— Як випустити? А де ж ми будемо купатися? — збентежено говорить Панько.
— Ну, от бачите, — сміється Корній Корнійович, — і головний ініціатор ставка мене підтримує.
— Шкода випускати, — каже Володимир Семенович. — Таке багатство!
— Добре, — нарешті згоджується старший піонервожатий. — Але майте на увазі, як тільки барометр покаже "хмарно"— я спущу всю воду.