Майєр кахикнув.
— На фронті, — почав було він, — я з перших днів потоваришував із вашим чудовим сином. Безумовно, де була надзвичайно талановита людина…
Фрау Шеєр так докірливо поглянула йому в очі, що Віллі ніяково опустив повіки. Ну що тут справді-бо казати? Хейніш устиг набалакати…
— Я вам теж дещо скажу про талановитих людей на фронті, — сказала фрау Шеєр.
Крістіна подвоїла увагу.
— Перед своєю поїздкою без вороття Адольф зробив цікаву виписку — він багато працював, готуючи матеріали для своїх майбутніх наукових праць. Тепер я часто той запис перечитую.
— І що в ньому? — запитав Майєр, просто так, аби не мовчати.
— Там написано, що перед кривавим побоїщем під Ієною Наполеон Бонапарт сказав, оглядаючи свої війська: "Ось триста тисяч чоловік, вони ні в чому не винні. І що ж, тридцять тисяч із них завтра загинуть! Серед пруссаків, можливо, є великий механік, філософ, геній — і він загине. Ми, звичайно, теж втратимо якихось не відомих нам великих людей. Але хіба я почну нарікати на бога? Ні. Я промовчу. Треба вмирати в ім’я слави своєї країни". Ось так, — зітхнула вона. — Хто ж уславився? Наполеон. Чим? Винищенням молодих французів. Бонапарт ще довго жив, а Франція занепала… Хто мені скаже, що напишуть про нас, німців, після цієї страхітливої війни?
— Не варто вести такі розмови, — застеріг Майєр. — А я справді міг би багато чого розповісти про Адольфа Шеєра. Чи хочете?
Фрау Патріція відповіла з іронією:
— Коли така розмова конче необхідна, я б воліла краще послухати фрейлейн… Крістіну Бергер.
"Запам’ятала", — відзначила Крістіна.
— Судячи з недоладних теревенів пана Хейніша, — зневажливо скривилася господиня, — фрейлейн пізнала мого сина ближче від усіх…
— Не треба, мамо! — відчайдушно вихопилося у Крістіни. — Не уподібнюйтесь панові Хейнішу! На сьогодні з мене задосить образ… За віщо?
Фрау Шеєр пекуче зашарілася. На очі їй набігли сльози безсилої розпуки.
Крістіна не давала їй отямитись:
— Так, я з Адольфом не одружена! Ми не встигли побратися. Збиралися взяти шлюб тут, у Берліні!
— Про це справді була розмова, — підтримав її Манер.
— Але хіба з моєї провини цього не сталося? Чи з вини Адольфа? Хіба він покинув мене? Ні, тільки війна розлучила нас!
І все ж Крістіна відчувала: не похитнула недовіри, це розтопила кригу, не дістала до серця.
— Він мені нічого не писав, — тихо, але твердо сказала фрау, гамуючи непрохані сльози. — Такий важливий крок у житті, як шлюб, — і ані слівця до рідної матері. Як же я мушу сприйняти цю несподіванку? Повірте, фрейлейн, я ні в якому разі не хочу вас образити, але… Цей дзвінок! Ваша несподівана поява, ці раптові новини, що можуть ошелешити будь-кого… І водночас — Адольф не писав нічого.
Так, це була щира правда. Костя, який одягнув мундир Адольфа, і не міг їй нічого написати; почерк того "Шеєра", що вів розвідувальну роботу в тилу ворога, в тилу німців, зрадив би його. Та й обставини складалися так, що будь-яке листування було непотрібне. Хто ж міг передбачити круті виверти долі…
Що їй тепер робити? Крістіна відчула, що настала вирішальна мить. Як переконати? Ясно одне: карти Хейніша і Манера биті. Вони виклали все, не додати їм уже нічого суттєвого. Лишався останній козир — "Сплячий лелека"…
А Патріція дивилася на молоду, надзвичайно вродливу жінку, блакитнооку, золотоволосу. Тільки чорна есесівська пілотка з черепом і кістками, кокетливо зсунута набакир, псувала враження і викликала відразу.
Проте, може, вона, мати Адольфа, надто упереджена? Може, справді ця жінка носить під серцем її онука чи онуку? Дитя народиться гарне, сумніву в цьому нема… Позашлюбне дитя… Серце завжди краятимуть сумніви… Від непевних думок не втекти, як не втечеш від себе… Господи, скільки лиха породила ця страхітлива війна! Як знайти зернину істини у світі суцільної брехні, жалюгідних інтриг і безсоромної облуди? Як навчитися вірити людям? Хоча б у тих, нині рідкісних випадках, коли хочеться повірити?
— У мене з рідних нікого не лишилося, — сказала Крістіна. — Адольф, либонь, передчував лихо. Він мене кілька разів попереджав: якщо настане важка хвилина й він не зможе з якихось причин мені допомогти, звернутися до його матері, до вас, фрау Патріція. І ось… У мене нічого не залишилося на згадку про ті щасливі дні. Лише спогади й шлюбний подарунок…
— Шлюбний подарунок? — запитав Майєр. Він справді нічого не знав про "Сплячого лелеку". Крістіна навмисне не інформувала його, щоб він не послабив своїх зусиль, підсвідомо покладаючись на магічну силу Крістіниного талісмана.
Фрау Шеєр промовчала, закута в свою глуху недовіру. Проте в очах її майнула прихована цікавість.
— Ви не знаєте про нього, Віллі, бо річ маленька. Якби йшлося про фату, вам би було відомо, — сумовито відповіла Крістіна, поступово готуючи вирішальне повідомлення.
— Що ж то за річ? — підтримав розмову Майєр.
— Це сталося перед фатальним вильотом. Пригадуєте, Віллі, на аеродромі ще була метушня?
— Звісно, пам’ятаю. Пан Хейніш того дня виловлював саботажників, які псували німецькі літаки.
Фрау Шеєр застигла посеред кухні, уважно дослухаючись. Вона збагнула: йшлося про щось суттєве, а не про голослівні запевнення, які вона чула досі.
— Адольф будь-що мусив летіти, — провадила далі Крістіна.
— Міг би й відкласти, — пробурмотів Майєр.
— Помиляєтеся, Віллі, Адольф неодмінно виконував усе, що планував собі зробити за день. Тому так багато встигав…
Розмова збилася вбік. Фрау Шеєр вже не спроможна була ховати свою схвильованість.
Крістіна тихо, сумно, з покорою до своєї лихої долі зронила:
— Ось тоді він і подарував мені обручку. Ще сказав: "Моїй мамі вона скаже більше слів".
— Обручку? — вже не могла стриматися фрау Патріція. — Ви її зберегли?
— Звичайно! Це ж згадка про Адольфа. Єдина у мене…
— Де ж вона?
Крістіна звела на неї блакитні очі.
— Ось…
Вона зняла тонку замшеву рукавичку і простягнула до Патріції Шеєр вузьку дівочу руку.
— "Сплячий лелека", що спирається на меч, — прошепотіла фрау.
Вона пестливо взяла тендітні пальчики Крістіни до своїх долонь, голубила їх, ніби спокутуючи свою попередню безглузду ворожість. Майн гот![4] Ледь не виставила за двері невістку з ще не народженим онуком, єдиним спадкоємцем Шеєрів. "Вибач мені, Теодоре!" — взялася вона благати подумки свого загиблого чоловіка, який, безсумнівно, возсідав на сьомому небі й суворо дивився, що коїть його "дурна квочка", як він зволив величати її на самоті. І справді — дурна…