Есхіл
Благальниці
(трагедія)
-----------------------
БЛАГАЛЬНИЦІ
Д І Й О В І О С О Б И
ДАНАЙ — старець, син єгипетського володаря.
ВОЛОДАР АРГОСУ — Пеласг.
ВІСНИК синів Єгипта.
ХОР ДАНАЇД, дочок Даная.
ХОР ПРИСЛУЖНИЦЬ.
ПАРОД
На орхестру, де представлено вівтар і статуї аргоських богів,
входить х о р Д а н а ї д, одягнених у східні шати; в руці
у кожної з них — обвита вовною гілка, що є знаком благальниць.
П Р О В І Д Н И Ц Я Х О Р У
До вигнанців прихильний, хай зглянеться Зевс
І на нашу громадку, що Нілом аж ген,
Од верхів'їв піщаних сюди прибула
На судні. Залишивши священний,
Що прилеглий до Сірії, край, ми втекли
Не тому, що вигнанням нас місто якесь
Покарало за вчинене вбивство —
Переповнені жахом, огидою ми
До безбожного шлюбу, що нас — чи не гріх? —
10 Мав єднати з синами Єгипта.
Це наш батько Данай, і порадник, і вождь,
Що в серця своїх дочок завзяття вдихнув,
Небезпеки всі зваживши й лиха,
Ось цей шлях через море солоне обрав
Аж до Аргосу. Тут-бо почався наш рід
Од корови, що ґедзь день у день її гнав,
І котру, нам на гордість, сам Зевс запліднив —
Утікачки торкнувсь його подих.
То чи є ще десь край, що гостинніше б міг
20 Прихистити благальниць? В руках он у нас —
Оливні гілки,
Що їх вовною ми обмотали.
Хай це місто, земля, і прозора вода,
І всевишні боги, і гнівні божества
Попідземні — могил охоронці —
Як і Зевс-Рятівник, що доми береже
Справедливих людей — цю громадку жінок
Найласкавішим подихом краю цього
Обігріють. Коли ж увірватись рішить
30 Із Єгипту юрба чоловіча сюди,
На болотяний берег, — у море її
З бистрохідними суднами разом
Ви одкиньте, боги! Буревій дощовий,
Блискавиці, громи в крутежі вихровім
Серед темної хлані, що дибки стає,
Нехай вигублять їх, перетоплять,
Перед тим, ніж, закон потоптавши, вони
Своїх сестер двоюрідних — чи не ганьба? —
Покоритись на ложі примусять.
Х О Р
С т р о ф а І
40 Нині з-за моря мій клич
Зевсовий пагін — бичок,
Мій захисник, хай почує, син Іо-корови:
Зевс на квітучому лузі торкнувсь її —
Й та народила у строк, що намітила
Доля, Епафа: те славне
Ймення про Зевсів нагадує доторк.
А н т и с т р о ф а І
Тож закликаю його,
Як і праматір свою,
Нині на цих от лугах, де вона зазнавала
50 Горя, щоб житель тутешній мав докази
Хоч неймовірні, та певні про витоки
Роду мого: це побачить
Кожен, послухавши, що скажу далі.
С т р о ф а ІІ
Був би віщун тут, що знає голос птахів, —
Жалісний клич мій вчувши,
Певно б, гадав, що висновує тугу свою,
По-солов'їному плаче-ридає знову
Гнана яструбом хижим жона Терея.
А н т и с т р о ф а ІІ
Вічна блукачка, так гірко-гірко вона
60 Тужить за домом рідним,
Сумно співає про синову долю важку —
Як од руки її власної впав, нещасний, —
Жертва гніву, що зміг засліпити й матір.
С т р о ф а ІІІ
Так от і я на ладу іонійському
Смутку віддавшись,
Зранюю ніжне лице,
Нільським опалене сонцем,
І серце, до сліз ще не звикле.
Журби своєї квіти рву:
70 Що, як не стрінеться нам,
Зайшлим сюди
З краю імлистого,
Друг, — рятівник од напасті?
А н т и с т р о ф а ІІІ
Вчуйте, родинні боги! Адже бачите,
Де справедливість:
Та коли повністю їй
Торжествувать не пора ще, —
Зухвальство готові карати,
Скажіть, чи милий вам цей шлюб?
80 Таж і знесилений вкрай
З бою втікач,
Сівши при вівтарі,
Жде від богів порятунку.
С т р о ф а ІV
О, якби ж тому добрий кінець!
Задуму Зевса, однак,
Не вгадать, не вловити:
Блисне будь-коли він
І в пітьмі, явивши
Смертним чорної кари глибінь.
А н т и с т р о ф а ІV
90 Не змінити того, що рішив
Порухом брів своїх Зевс,
Що звершитися мусить.
Незбагненні стежки
Мислей Громовержця —
Не проникне в них око людське.
С т р о ф а V
З верхів надій — в прірви млу
Повергне Зевс будь-кого стрімголов
Без найменшого зусилля —
Все-бо вершить бог без труда:
100 Думка його з високостей
Здійснює все намічене,
Не покидаючи трону.
А н т и с т р о ф а V
На гріх новий, Зевсе, глянь:
Зухвальців рід будь-що-будь хоче нас
Пов'язать безбожним шлюбом —
От що таке звихнена мисль!
Жалить їх шал жалом їдким,
Будить жагу і вже вони —
В сітях лячної Ати.
С т р о ф а VІ
110 Таку печаль висновую, так тужу, кричу,
Заливаючи біль свій потоками сліз.
Гай-гай! Гай-гай!
Чи то не похоронний плач
Творю над собою, жива?
О згляньтесь, Апії горби!
Чи сприймаєш ти, земле,
Мову чужинну?
Раз у раз рука моя
Одяг сідонський рве —
120 Білі льняні накидки.
А н т и с т р о ф а VІ
Як тільки смерть наблизиться — лине до богів
Рій обітниць і щирих, палких молитов.
Гай-гай! Гай-гай!
Вітри свавільні, вихрові!
Куди ж то нас хвиля жене?
О згляньтесь, Апії горби!
Чи сприймаєш ти, земле,
Мову чужинну?
Раз у раз рука моя
130 Одяг сідонський рве —
Білі льняні накидки.
С т р о ф а VІІ
Весло й вітрило, — дім хисткий —
Що ставить опір навалі хвиль,
Домчали нас без пригод сюди, —
Гріх нарікати.
Лише б щасливий кінець
Дав Батько всевидющий
Сподіванням нашим.
Хай той шлюб, та неволя
140 Мине нас, — усі ж бо ми
Од праматері славної рід ведемо.
А н т и с т р о ф а VІІ
Цнотлива дочко Зевса, глянь
Ласкаво на тих, які ласки ждуть,
Лицем ясним повернись до них
І від погоні,
О Діво, дів урятуй,
Свій гнів яви, богине, —
Відверни насилля,
Хай той шлюб, та неволя,
150 Мине нас, — усі ж бо ми
Од праматері славної рід ведемо.
С т р о ф а VІІІ
Ну, а ні — то всі ми,
Гурт засмаглих на сонці дів,
Під землю,
Де гостинно стріне Зевс
Душі тих, хто відстраждав,
Із гілками зійдемо,
Смерть в петлі прийнявши,
Бо ніхто нас не вчув на небі.