Але тепер…
— Я дивлюся, як тепер молодим усе легко приходить, — додав слідом за цим спогадом пан Пауш. — Я не мав за двадцять років того всього, що має мій син за один рік праці.
Тепер місцеві канадійські комуністи шукають тонших засобів, щоб тримати в сфері свого впливу наївних і довірливих симпатиків. І здається, що це імпорт українських мистецьких цінностей — гарно видані в Києві книжки, нові опери, записані на платівки народні пісні, ювілеї українських клясиків… Раніш робилося простіше. Ось про один такий інспірований епізод розповіла мені за сніданком раз пані Пауш. Відбувся він десь в тридцятих роках.
— Тут у нас в Едмонтоні був фермерський бунт, зорганізований комуністами. Був він призначений на певний день і мав назву "Голодовий марш". Мали з’їхатися фармері із цілої північної Алберти і зорганізованою масою, походом піїти до будинку парляменту та домагатись вищої ціни на збіжжя й фермерські продукти; а якщо б їх домагання не узгляднено, то повалити той уряд і поставити свій. (В той час у Алберті був "фармерський уряд"). Понавозили повний Робітничий Дім курей, гусей, по півсвині, масла, яєць, хліба — щоб гідно відсвяткувати перемогу після захоплення парляменту! Впорядкувавши цілий похід на "маркет сквері", із транспарантами "Наші діти хочуть молока", "Вимагаємо, щоб уряд підвищив ціну на збіжжя", пішли вони здобувати владу.
"А їх уже чекала кінна поліція. Коли підійшли лавою, поліція почала бити їх палицями. Той, що ніс транспаранта "Наші діти хочуть молока", був найнятий наш едмонтонець, і як дістав палицею по голові, кинув транспаранта й вигукнув: "А я по якого біса тут?"
"Був суд над організаторами того бунту. Декому присуджено грошові кари, або легкий арешт, а декого депортовано до Европи. Декотрі із депортованих виявили бажання їхати до Совєтського Союзу і як виїхали, то й слід про них загинув.
Що ж, там вони й дістали заплату за свою прислугу, — за творення заколоту в країні, яка прийняла їх для мирного будівництва. В Канаді за баламутства наївних їм був тільки суд, а у вибраній країні — каторга, може й смерть.
Таких історій про бійки й суди немало є в аналах албертійської минувшини. Отаке воно, це українське життя тут, далекі луни гомону в Україні. В Україні відбувся могутній процес відродження, вона прокинулась до свого життя, спалахнула яскравим вогнем, а по всьому світі, де є її пагінці, заграли рефлекси того полум’я. Отака сила української ідеї. І як би воно там не було, не є, а вже ці праві й ліві течії української свідомости знають, що вони не русини, не "пур ґалішен", а українці. Видатну ролю в цьому процесі відіграв часопис "Український Голос", що його заснував свідомий гурток одиниць 1910-го року і мав відвагу назвати українським. І коли б не було державницького процесу в Україні, з усіма зльотами, болісними зривами, покрученими шляхами розвитку — так би може й потонула вся ця маса прибулих на нові землі "людей у овечих кожухах" без сліду.
Ці українці-канадійці почувають себе господарями своєї країни, бо вони її з диких лісів зробили плодючою й багатою країною, їх батьки поклали тут свої сили, здоров’я, кості. Але канадійська мозаїка народностей хоче знати родословне дерево своїх громадян. "Тільки коні в стайні родяться", — так сказав один англієць до хлопця, який соромився признатись, що він українського походження, і щоб не стати "кіньми, в стайні народженими", українці в Канаді потворили свої церкви, Народні Доми, організації. Жіночі організації, як наприклад Союз Українок Канади (що мені пощастило ближче до неї приглянутися і яка налічує сотні відділів по цілій Канаді), найпершим повсякденним своїм ділом вважають скріплення громадського життя, затримання і плекання народніх традицій, вивезених батьками з батьківщини. Чисто канадійська організація, якої ніде більше, як на канадійському ґрунті не виплекано, це Союз Українців Самостійників. Ця організація відограла й відограє провідну ролю у всіх ділянках громадського життя канадійських українців. Союз Українців Самостійників виріс на тлі народовецької групи, що об’єднала навколо себе найсвідоміші українські сили, що провела широку освідомлюючу працю серед українського народу в Канаді та взяла ініціятиву в зорганізуванні Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Стараннями народовецької групи, що 1927-го року оформила себе в СУС, засновано Українську Православну Церкву.
Це буяння українських сил, не перешкоджаючи, а допомагаючи розбудові канадійської держави, друга майбутньої самостійної України, вільно процвітає тут у всіх видах, та навіть і в родинному житті. Битва за свою етнічну приналежність точиться і тут. Дуже цікаво розказував, на прийнятті в д-ра Івана Яреми д-р Іванець про. одного свого пацієнта в шпиталі.
"Раз чую, як один наш пацієнт розповідає своїм сусідам англійською мовою, що він ось скоро матиме вдома "ґудтайм, юкрейнієн Істер". Я зацікавився: чому це англієць святкуватиме український Великдень? Том Кларк розповів мені, що його мати — українка, а батько — шкот. Вчила його мати розмовляти тільки по-українському, а батько дуже за це сварив і не дозволяв. То мати трохи попустила, і вже за шкільних років хлопець українську мову забув. Але мати не здалася. Як хлопець підріс, вона сказала: "Чекай, сину, я тобі знайду жінку-українку!" Оженила його з українською дівчиною, і тепер у нього мати й жінка українки. Вдома святкують українські свята".
Може мені так мило бути в колі Паушів і Купченка тому, що вони дають мені наочну лекцію, яка то та заокеанська галузь українського народу в найкращому зразку. Я ж так мріяла колись ще вдома побачити її, ту відгублену родину, що запустила своє коріння в новому ґрунті і щось уже нове творить. В цій ґрупі, що ось тепер, найцікавіша мені Стефанія Пауш, вже чиста канадійка. Граційність її душі весь час полоняє мене. Витримана, завжди рівна й доброзичлива до всього світу, щира й відкрита. Однаково вільно володіє обома мовами, без показового патосу однаково любить свою канадійську батьківщину і ту легендарну Україну. Вона надзвичайно горда з того, що вона — буковинка, ніколи не попустить підкреслити успіхи буковинців. Дуже скромна. Мало хто знає, що за приємною зовнішністю зграбної пані криються літературні таланти, що це вона — перекладачка на англійську мову "Марії" Уласа Самчука. Тому що лице її освітлене десь глибоко всередині захованою посмішкою, весь час хочеться на неї дивитися.