— Гей, красуне, — неголосно покликав її Андрій. — Чи не перевезеш на той берег? А то, сама бачиш, ні мосту поблизу, ні броду, а вплав щось не хочеться...
Лисиця посміхнулася, вихваляючись гострими білими зубами, кожен розміром із добрячий ніж.
— Можу і перевезти. Тільки спершу заприсягніться, що не піднімете на мене зброю, ні холодну, ні вогнепальну.
— А ти — чи поклянешся в тому ж самому? І також у тім, що не намагатимешся скинути нас у воду?
Лисиця проковтнула усмішку, хоча Андрієві здалося, очі її, як і раніше, насміхалися.
— Ти перший попросив про послугу, я не нав’язувалася. Але твоє запитання слушне. Даю слово, що не підніму на вас ні холодної, ні вогнепальної зброї, і що не намагатимуся скинути вас У воду.
— Я клянуся в тому ж, — відповів Ярчук.
— Тоді ласкаво прошу. Місця вистачить усім, навіть вашому коню. Але тримайтеся міцніше і накажіть йому, аби стояв сумирно. Якщо хтось із вас упаде в ріку, вже не врятується.
Це Андрій із Миколкою і самі розуміли. Тому першим на пліт зайшов Ярчук, він вів за вуздечку Орлика і, як міг, його заспокоював, а потім уже сюди заскочив Миколка. Речі свої вони вклали в сідельні мішки, скриньку ж, за звичаєм, Андрій прив’язав за спиною. Здавалося, та важчала з кожним днем і через поранене плече завдавала чимало клопоту Ярчукові, але козак усе ж не наважувався везти її інакше.
— Готові? — спитала Лисиця — і не дочекавшись відповіді, відштовхнулася жердиною від берега.
Пліт повільно поплив рікою. Чудовиська, побачивши, учувши, почувши (хто — як) живих, заметушилися. Деякі знахабніли настільки, що почали нападати, закидаючи сюди свої щупальці чи лапи. Андрій змушений був обрубати їх шаблею. Срібляста Лисиця схвально кивнула, мовляв, продовжуй, а сама зосередилася на керуванні плотом.
Навантажений, він рухався повільніше, до того ж заважали постійні атаки з боку річкових страховидл. Андрієві ставало дедалі важче: невпокоєні душі, скаженіючи від присутності поряд живих, кидалися на пліт все настирливіше. Ярчук орудував шаблею без відпочинку — і тому не відразу помітив, що берег уже поряд, але пліт чомусь зупинився. Спершу Андрій подумав: справа у жердині, можливо, якийсь риборак перекусив своїми клішнями чи інша тварюка додала клопоту.
Виявилося, ні.
Жердина була цілою, просто Лисиця витягнула її з води і тепер задумливо розглядала.
— У чому справа? — спитав Андрій. — Чому стоїмо?
— Та я от тут дещо пригадала, — широко усміхнулася Лисиця. — Де ж це бачено, аби перевозили задарма? Та ще такою річкою!
— Чого ж ти раніше мовчала?
— Забула, — розвела руками-лапами Лисиця. — Ну то як, плататимете чи мені назад повертати?
Андрій промовисто подивився на свою шаблю, вимазану у слизькій крові річкових чудовиськ.
— Клятва, — нагадала Лисиця.
— Тоді називай ціну, але тільки врахуй: вона має бути помірною. Інакше візьму гріх на душу, не дотримаю слова — уперше і востаннє у житті.
— "У житті..." — Сміх Сріблястої скидався на скреготіння якихось особливо бузувірських, давно зіржавілих знарядь допиту. — От тобі ціна: життя, будь-чиє, одного з вас. І не намагайтеся мене обдурити чи втекти. Гадаєш, мій пліт схожий на ті, на яких переправляєтеся через звичайні ріки ви, живі? Тоді поглянь!
Із цими словами Лисиця легенько стукнула жердиною по плоту. Вода завирувала — і на поверхню винирнула жахлива голова із щелепами у формі дзьоба і жовтими очима, що тьмяно світилися.
— Черепаха! — ахнув Миколка.
Він мав рацію — та тільки розміри цієї черепахи у кілька разів перевищували звичайні. Одним порухом щелеп вона могла перекусити дебелого козака, а вже дитину проковтнула б легко, наче бабку чи метелика.
Виринувши, черепаха взялася моторно жерти чудовиськ, що нападали на неї. На пасажирів вона поки що уваги не звертала.
— Життя? — посміхнувся Андрій, намагаючись невідомо навіщо виграти час. — Невже тобі не потрібна скринька?
Лисиця зареготала, пронизливо і глузливо.
— Навіщо вона мені? Ми з самого початку домовилися з Ягою: мені скількись там живих і мертвих, та ще декого з двоєдушців, їй — цю коробку розцяцьковану. Я — володарка тутешніх істот... хоча не тільки їхня. Іноді до мене звертаються за іншою допомогою. — І вона проспівала, передражнюючи: — "Мишко, мишко! на тобі зуб кістяний, а мені дай залізний!" Ну що, пригадали?
— Ну а зуби тобі навіщо дитячі? — втомлено спитав Ярчук.
— Знадобляться, — підморгнула Лисиця. — Дітлахи мені разом із ними трохи життєвої сили передають. А я їм за це — нові і міцні зуби допомагаю виростити. Як на мене, чесний обмін. Чи думаєш, мушу, як Яга, одним лише злодійством промишляти? Так я ж, на відміну від неї, ще не збожеволіла.
— А чому вирішила на нас напасти?
— "Напасти"?! Та ні в якому разі! Просто стара мені не всі борги сповна сплатила... тепер уже і не сплатить ніколи. Душі її переважно звільнилися, а ці... — Лисиця ткнула жердиною у воду, відкидаючи геть надто настирливого шишигу. — Ну до чого я їх прилаштую? Суцільні клопоти, чесне слово! А мені незабаром линяти — старе життя скидати, нове вдягати. А нового досі немає. Ти, ясна річ, не піддасися, у тебе обітниця не виконана і взагалі. Ну та нічого, хлопець якраз підійде.
— А кінь? — спитав Андрій, стаючи між Миколкою і Лисицею. Поки вони розмовляли, пліт-черепаху потроху зносило до берега. Чудовиська І досі атакували її, але гинули у гігантських щелепах панцирного гада.
— До чого тут кінь? — здивувалася Лисиця.
— Ти сказала, платою за переправу буде життя одного з нас. Нас тут троє: Миколка, я, Орлик.
— Але ж... я мала на увазі...
Та Андрій не став зволікати:
— Ану, Миколко, стрибай!
Хлопець, на щастя, швидко зметикував. Вихопивши з сідельних чохлів один із пістолів, він плигнув на берег, упав у воду, але вибрався швидше, ніж страховидла встигли до нього дотягнутися.
В очах Лисиці запалали небезпечні вогники.
— Ах ти!..
Андрій бачив, як повертається до них величезна голова черепахи, як розкривається паща і стікає по дзьобатих щелепах слизота від крові річкових чудовиськ...
...стрибнув!
— Орлику, давай! — кричить з берега Миколка. І цілиться з пістоля у черепашачу голову, стріляє — але пістоль підмочений!..