Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Білове хропіння.
— Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати,— сказав він, будячи його снідати.
Біл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.
— Слухай, Генрі,— лагідно дорікнув він,— ти не забув нічого?
Генрі уважно розглянувся і похитав головою. Біл показав йому порожній кухоль.
— Сьогодні ти не питимеш кави,— сказав Генрі.
— Невже вся збігла? — стурбовано запитав Біл.
— Ні, не збігла.
— Гадаєш, вона мені завадить?
— Ні, чого там.
Біл аж почервонів, заходячись гнівом.
— То, може, ти мені поясниш, у чому заморока? — сказав він.
— Спенкер зник,— відказав Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Біл обернув галову і з місця полічив собак.
— Як це трапилось? — байдуже спитав він.
Генрі знизав плечима.
— Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг, це певно.
— Холерний собацюра,— повільно й спокійно промовив Біл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому.— Не міг дістати свого ременя, так дорозумівся Спенкерів.
— Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків,— Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці.— Бери кави, Біле.
Але той похитав головою.
— Та пий,—пропонував Генрі, взявши кавника.
Біл відсунув кухля.
— Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака,— і не питиму.
— А кава ж смачна,— спокушав Генрі.
Однак Біл був непохитний, їв свій сухий сніданок і присмачував його прокльонами на адресу Одновухого, що втяв такий вибрик.
— Сьогодні на ніч припну їх так, що не дістануть один одного,— сказав він, коли вони рушили в дорогу.
Пройшли вони ярдів сто, як раптом Генрі, бувши попереду, нагнувся і підняв якусь річ, що потрапила йому під плетену лижву. Було поночі, і він не міг її розглядіти, але навпомацки впізнав, що це таке, і жбурнув її назад. Вона вдарилась об санки, відскочила від них і впала просто Білові на лижви.
— Може, це тобі придасться! — гукнув Генрі.
Біл аж ахнув. Оце все, що лишилося від Спенкера,— оцупок, до якого він був прив’язаний.
— Вони злигали його з усіма бебехами,— сказав він.— Ломака гола, як бубон. Навіть ременя з’їли з обох кінців. Я кажу тобі, Генрі, вони з біса голодні, і поки ми доїдемо, й до нас доберуться.
Генрі зневажливо всміхнувся.
— Правда, за мною вовки то ще не вганяли, але бувало й гірше, і нічого — бачиш, живий. Щоб порішити такого, як я, синашу мій, якогось там —десятка настирливих тварюк замало.
— Не знаю, не знаю,— пробурмотів зловісним тоном Біл.
— Ну, то потім дізнаєшся, як під’їжджатимемо до Мак-Гері.
— Щось не дуже в це віриться,— затинався на своєму Біл.
— Просто ти підохляв, та й усе,— авторитетно заявив Генрі.— Хіни тобі треба. Ось тільки-но доберемось до Мак-Гері, я тобі добренну порцію вгачу.
Біл пробурчав свою незгоду з таким діагнозом і змовк. День був, як і попередні. Розвиднілось о дев’ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од невидимого сонця, і почався холодний похмурий підвечірок, потім знов насунув смерк, а через три години його мала заступити ніч.
Коли сонце марно спробувало виглянути з-за обрію, Біл витяг із санок свою рушницю і сказав:
— Ти йди вперед, Генрі, а я піду гляну, що там твориться.
— Краще ти тримайся санок,—запротестував Генрі.— У тебе тільки три набої. А то хто зна, що може трапитись...
— А тепер хто скімлить? — спитав, тріумфуючи, Біл.
Генрі не відповів нічого й поплентався сам далі; тільки весь час оглядався тривожно в сіру пустку, де зник його товариш. Через годину, йдучи навпростець, Біл наздогнав санки.
— Вони порозбігались і никають на всі боки,— сказав він.—Дичини шукають, але й від нас не відступаються. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба лиш трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу,,щоб чим поживитись.
— Ти хочеш сказати, їм так здається, що ми від них пе втечемо? — поправив Генрі з притиском.
Та Біл не слухав його.
— Я деяких бачив,— страшенно худющі. Гадаю, що їм уже кілька тижнів нічого не перепадало, крім Феті, Фрога й Спенкера, а їх така сила, що де там цього б вистачило! Схудли, що далі вже нікуди. Ребра — наче пральна дошка, а животи попідтягало до самого хребта. Кажу тобі, вони у відчаї. От-от почнуть казитися з голоду, і тоді лиш начувайся!
За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер позад санок, тихенько свиснув застережливо. Біл оглянувся і спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, на самій дорозі, за поворотом, що його санки щойно проїхали, вихопилась кудлата звірина. Носом до сліду, вона бігла за ними легко й спритно. Коли санки спинились, вона й собі стала, витягла морду й пильно подивилась на них, тремтячими ніздрями внюхуючись у людський запах.
— Вовчиця,— сказав Біл.
Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля санок поруч із товаришем. Обоє стежили за чудною твариною, що ось уже кілька днів женеться за ними і встигла погубити половину їхнього запрягу.
Виждавши трохи, звір підбіг на кілька футів уперед. Потім ще раз так само, і ще, аж опинився за яких сотню ярдів від санок. Коло ялин він знову пристав і, піднявши морду, носом і очима вивчав людей, що стежили за ним. Він дивився на них якимсь чудним сумним поглядом, мов той собака, тільки що й сліду собачої відданості не було в цьому погляді. Це був сум, породжений голодом, жорстоким, як вовчі ікла, і немилосердним, як самий мороз.
Звір був великий, як на вовка, і, хоч дуже худий, виразно показував на одного з найбільших представників своєї породи.
— Футів два з половиною зростом,— визначив Генрі,— і, либонь, не менше як п’ять футів до хвоста.
— Але яка дивна масть,— зауважив Біл.—Я зроду не бачив рудих вовків. Аж брунаста ніби.
Звісно, шерсть вовчиці не була брунаста. Справжня вовча шерсть. Власне, сіра навіть, але з легким рудуватим відтінком, який то з’являвся, то зникав, вводячи тим в оману. Звичайнісінька сіра шерсть нараз мінилася якимось дивним рудуватим кольором, якому важко й назву добрати.