Він опинився з кумом перед своєю хатою.
— У вас, куме, видко, полуденок смажут, — відозвався Танасій, вказуючи рукою на дим, що клубком висувався з маленького вікна і слелився "на слоту" навпередТимофієвої хижі.
— Може бути, шо моя приставила окріп на кулешу дітем, а втім, не знаю. Ану, ходіт, єк ваша ласка, в хату.
— Я бих казав, може би, таки надворі побглєдати, тут май видко.
— Це ви добре кажете, в хаті темно си. Анничко ге! Ани'!
З хати озвався плаксивий, тонкий голос:
— Гив!
— А вийди-ста!
— Та чого-онь?
— Не питай чого, ходи!
— Чого сидиш каменем? Вийди, аді, чуєш, шо дєдя з кимс говорит, а я без запаски, — озвався другий, глухий жіночий голос.
Анничка виходила.
— Аді, твій батько прийшов, — промовив Тимофій до доньки, що вперед станула коло одвірка і призиралася одним оком, хто такий говорить з дьидєм. Потім приступила, несміло, до Танасія і поцілувала його в руку.
— Шо дієш, Анничко, дужя? Еге-ге, та ти нівроку, єк я вижу, вже дівочиш, у заплітках уже!
— Га-а! Дівка, кумочку, росте, єк жидівська лифа. Аді, вже на головосіки вісімнадцітий рочок!
— Наперед би більше, куме Тимо'! Величеньке то собі даст раду будь-де, а мале, то лиш пищит: їсти та й їсти.
— Біда з малим, та й з великим біда, кумочку Тана', а з дівков то удвоє біда.
Анничка станула коло дьиді і запишнилася. Голову схилила додолу, заціпила уста, личко мимохіть прикрасила міною засоромлення, правою рукою "когутки" на вусі обертала, а лівою сорочечку мнула. Коли ж у хоромах скрипнули хатні двері, доміркувалася вона, що неня убралася вже в запаску і прилагодилася вийти до гостя. Тому споглянула вона сміливіше на хорімні двері.
Тимофіїха зупинилася перед порогом, перев'язала ще раз темно-червону хустку на голові, підтягнула вище під пояс запаску, погрозила півголосом дітям у хаті: "Цитьте, бо вас уб'ю", — і вийшла.
— Славайсу, — сказав Танасій, розпочинаючи привітання з кумою.
— Навіки сла'! — відповіла Тимофіїха.
— Шо си діє, кумко Пара', миром?
— От миром, богу дєкувати, позаєк миром. Шо май туди коло вас, кумочку Тана'? Шо кума діє, та худібка, та діточки ци дужі?
— Ет, дужі ше до єкогос чєсу.
— Гаразд, шо дужі,; єк здоровлєчко є, то грижі менше. Аді, у нас гнів божий!
— Ану, жди-ко, жінко, — перервав Тимофій, — аді, я просив кума, най би обіздрили, ци то кинулоси її більмо, преч би си казало, ци єка примха.
— Хоть най уже й не обзираю, то я вижу, шо то більмо, аді, на тім оці. — Танасій приступив 'д Анничці, втрутив руку, котрою вона при згадці про більмо накрила невидюще око, розтулив обома руками повіки, подивився з міною знавця в око, похитав головою та й нарешті махнув рукою:
— Шо-сми казав, то таки так акуратне: більмо, єк груба латка на ввес постів, саме таке дістала була корова Юри Глібічкового.
— Ек, головочко ж ти моя-онь нещєслива, — заголосила Параска, що враз із чоловіком уважно приглядалася кумовій роботі і нетерпеливо дожидала його ретельного вислову. Анничка почервоніла ще дужче, як червоніла тоді, коли збитошні легіні прозивали її на вулиці "сліпцунков".
— То кажете, кумочко, таки більмо? — питав ще недовірливо зажурений Тимофій.
— На, маєте! Таже мені, віді, це не першина! Нате, дивітси самі: аді, ціле око поголубіло, гоздечки знак, а відси йде білий рубец почерез саму середину ока та й не пускає днину наспід.
— Ей, падочку мій нещєсливий, гіркий мій світку чорний, — падькалася, безупинно, Параска та й заломлювала руки.
Танасій доказував дальше свій осуд:
— Попробуйте, озміт та й закрийте їй дуже око, а кварівливим най си дивит на то, шо я скажу.
Тимофій закрив доньці око і чекав, що кум скаже. Кум підійшов наперед, шпурнув набік кований бук, скинув із себе байбарак, поправив на плечах дзьобню так, аби бляшка з написом "c.k. straznik lasowy" припала саме на груди, та й так накликував:
— Тримайте, ку', по-люцки, аби ні раз не жмуркнула.
— Я затулив так, шо не жмуркне, — відповів Тимофій.
— Тепер дивиси, Анничко, просто на мене.
Анничка сіпнулася на той зазив у дєдевих руках, хотіла вчинити волю батькові і подивитися , але дєдьо зганьбив її за то:
— Стій чопом, не рунтайси!
— А шо, видиш мене?
— Ні, батьку, не вижу, бо дєдя тримає.
— А не видиш, шо я маю на грудіх? — питав дальше Танасій, вказуючи рукою на побережницьку бляшку.
— Ой ні, не вижу!
— Не видиш, аді, ордір у батька? — відповіла Параска.
— Ні. не вижу.
— А шо ж видиш?
— Нічого; так шос, отік мраку.
— Пустіт, куме Тимо', тепр видите самі здорові, шо нема шо куди робити, то тверде більмо, та й говорилоси. Хоть би наші вороги так виділи.
— А я би ше казала, може би, чи засипати, ци єк кажете, куме?
— Не сердьтеси, кумо Парасочко, але я вам скажу, шо то пусте ваше говоріннє; нв це більмо нема ліку, аби-сте куди ходили.
— Ей, бідко ж моя, бідко. Шо це нас найшло, у хаті нас найшло, нещєслива наша годиночка, кумочко Тана', — цідила Параска крізь губи, що скривилися до плачу на темному худокостому лиці.
— То ше, зважєєте, куме, коби то хлопец поцапив таке, то нам би це не в голові, але дівка, то, знаєте, клопіт! Ніби й сором, і нема чого таки сподіватиси, аби голову накрила, кожде обмине хату, а ми на грунтик так не біровиті, та й то тому так гірко, — жалувався жалісним, але поважним голосом Тимофій.
— Коби-сте були відразу ратували, — обставав при своїм Танасій. — Тепер пропало!
— Ей, та ратувалоси, чіму би не ратувалоси; дві неділі за волосок не спала-сми, водно літеплом відмочувала, бо то гет було око обкипіло, та й шо з того?
— Га-га! Сама собі вирискала, то най тепер знає, єк дєді не слухати. Казав-сми: "Сокотиси, не гони коровкумежи чужі товарєта", — а вона ні та й ні, ід багацькі маржині, газдиня, прилучєла.
— Лишіт. куме, то причка, — лагодив Танасій.
— Ой причка, причка, смола би 'го втєла, того паршєка рудого, аби не дочікав уже нікому худібку на випас давати.
— А тото ви у Манашкового сина були взєли? — питав Танасій, сідаючи на дривітню.
— Ага, у того... — хотів доповісти Тимофій, але Параска перехопила його своєю відповіддю:
— Таже, аєк! У того мантяря, шо шкуньгає на одну лабу, скривило би 'го ше на другу так, єк він мене скривив. Аді, кумочко, ніхто таке не видів та й не чув: упхав нам тогід навперед Дмитрі теличку та й каже: "Телиця тівна, єк прийде за три неділі телє, то будете мати скором у хаті, а по році займемо на єрмарок, так шо буде поверх вісімдесєть левів, то ваше". ТО така була згола. Прийшлоси відтак, ми чікаємо три неділі, штири неділі ба й других штири неділі, аж на девєтім тижні у середу найшлоси телє, вибачте за слово. Цєпаю я корову, цєпаю, аж тут лучиласи ця причка. Займила дівчина корову у лучку, а там дес пасли Манчулові воли, так єк сцупили корову, та й ріг пішов. Ця дурна взєла боронити, та й, аді, віл засігнув рогом під саме око. Я учула крик. прибігаю, а ця лежит ні жива ні мертва. Та й зараз по тім приходит жид та й відбирає корову. "Ви, — каже, — збавили мені корову, то я вам це не подарую". — "Так єк збавили, очі би ті вилізли, паршєку, — кажу я йому, — таже ріг виросте другий". — "Ні, — каже, — беру собі корову, а ви мені хоть заплатіт триціть левів, а хоть я вас подам до суду". Міркуйте собі, якої нам паршік заграв! Шо тут робити, думаємо собі, триціть левів — то не грейцір, а ні два, а ми мали у паскуди вже передній довжок. Взєли ми та й погодилися при свідках. Десєтку нам спустив, а дваціть левів маємо дати, міркуйте. кумочку, дваціть левів за ріг коров'єчий.