Так, от як ластівчине гніздо, висить на Магурі Тимофієва хата. Коли б хто з долини подивився на неї, то не знати, чи вгадав би, що то акурат хата. Небагато тих ялівцевих корчів довкола неї, а так її заслонюють, що лише жменю вершка видко. Але як Тимофіїха затопить у неділю під обід, то дим чімхає геть 'д горі поверх корчів, і тоді будь-хто розпізнає, що то не чорний ріг кам'яної плити, а людська хата
. На Магурі нема їх більше, лиш Тимофієва сама-одна, а довкола, куди оком кинути, все камар. Тому нікому не було в голові прокопати туди возову дорогу, аби був до хати вхід та вихід. А Тимофієві, й поготів, се не в голові. Нащо йму дороги, коли нема що возити та й "тєгла" нама! Свою пилу винесе він і стежкою. як іде до схід сонця на трачку різати ковбки. Стежка хоч яйце качай; від цісарської дороги через гору просто перед сам поріг заведе. Відколи Тимофій прийшов на грунт Параски, то лиш один голий раз прийшлося йому нарікати на стежку. Тоді. як золотний ймив був його в попереці від того, що підоймав на трачці сирий дубовий ковбок, і він хотів умирати. Тоді провадила його Параска до сповіді у церковцю за третій звір.
— Аби-с си запала в озір'є на пресподнє, єка-с прикра! — стогнав тоді Тимофій. Але то лише раз так було, і він уже про це забув, а навіть опісля гнівався на попа за то, що не хотів зійти з цісарської дороги і з хати взяти тіло його середущого, покійничка Митрика.
На самому вершку Магури стоїть високий побілений стовп, що його на щось там закопали "єднорали". Тимофій не навертався, спершу, до того стовпа. Але якраз пани справляли полювання і під тим стовпом склали свою "арнарію", а йго закликали, аби сокотив, і відтак пачку тютюну за теє дали, то відтоді навик він до того стовпа. Як прийшло яке святце, то він не раз пересидів там ціле пополуднє. І дуже радів, коли його відтак хто запитував:
— Ба шо, варе, показує ваша віха, бадіку Тимо'?
— Ге! показує, брачіки, на баталію, так дринчьила вчера, єк би плакала: буде каліцтво! — відповідав з рішучою певністю Тимофій, вдоволений, що люди признають йому немов право власності над стовпом. Сьогодня вже ранісько вийшов простоволосий під "віху" і відмовляв оченаші до неділеньки святої. Відколи найстарша його донька Анничка вкалічіла, відтоді Параска дуже лоточить його. А то її верх у хаті, бо вона на дідизнині, а він лишень "на груннті", тому мусить угоджати.
— Ти приймаку, ти загнав мене в біду та й збавив мені дитину. Казала-сми: не бери корову від жида, най щезає від нас, а ти, господарю, свої та свої. У папір було моє слово завити, чуєш, у па-а-а-пі-і-ір! — дорікала йому безнастанно Параска, а Анничка ще й помагала нені.
Тому Тимофій усе тікав із хати. Вчора обіцявся кум Танасій повернути до нього та й подивитися, що Анничці хибує. Він добре розуміється на маржині.
Тимофій пантрує під стовпом, коли кум ітиме із лісничим до коршми. Доконче хотів би зацитькати Параску, щоби так не уїдала на нього. Вона при чужому не буде рипіти-дорікати, але буде соромитися.
Нарешті діждався Тимофій кума. От іде дорогою 'д горітак, як би від коршми.
— Куме, гив! — крикнув він двічі своїм дрантивим голосом.
— Агив! — відозвався кум.
— А ждіт-ко!
Тимофій зійшов на дорогу і привітався з кумом, а відтак став вихваляти сьогоднішнє верем'я. Коли ж крок за кроком дійшли до того місця, де зачинається вбік стежка до Тимофієвої хати, став Тимофій пригадувати кумові свою вчорашню просьбу:
— Ану, будьте зобашні, кумочко Тана', та й зайдіть на чєсок до мене.
— Та то так, єк-сми вам сказав, куме Тимо': єк поголубіло ціле око, то рахувати, шо буде більмо. Але пізнає шо на то око?
— Та отік із-за ніготь, може, пізнає, а може й ні.
— Я бих з радної душі, кумочку, пішов, але тото біда, шо пилуюси, бо пан жде в коршмі. Аді, сказав тепер: аби мені зараз була слуга! — та й мус бути, хоть з-під землі бери. Знаєте, кумочку, то служба.
— Ей, говоріт свої, таки ходіт на чєсок, та й решта; сегодни, однако, неділя.
— Гм, або я знаю? Ну, але піду-таки, бо-сми вас побезпечив, та й то моя фіна, ваша Анничка.
— Ану-ко, ану, єкби ваша ласка, ходіт та глипните. Ви, май, туди коло маржинки знаєтеси та й таки ратуєте добрим людям, дав би вам біг здоровлєчко та й ласку небесну.
— Ей, ратуєси, чіму бих не ратував, таже то, віді, худібка кождому мила!
— А! єк єкийс казав: за жінков так не жєль, єк за маржинков; сегодни корова — то мама в хаті.
— Берім таки хоть куди, то корова мама в хаті! Збудешси чілідини, то сто за тобов шнирітиме та й шкіритиси, а коровку єк відженеш від хати, то будь здоров. Хоч бери та їж собі гоголі!
Бадіка Танасій, що йшов позаду, пристанув на хвилину, виймив із уст люльку, поковтав нею по цибусі, вицідив дзєму з вушка, поправив протичкою перегорілий жужіль маркотки та й доложив губки, щоби ліпше курилося. За той час відійшов від него на пару ступнів бадіка Тимофій і аж тоді запримітив, що не чує за собою кумового ходу. Він пристанув і собі, а щоби не оглядатися буцім без причини, став говорити тим самим голосом, що й дотепер:
— Сегодні світ на маржині стоїт!
— Єк кажете, куме Тимо'? — відозвався бадьо Танасій, що якраз упорався з люлькою і пустився доганяти кума.
— Тат я, аді, кажу що і без цеї мами негаразд христінинови.
Тут впер Тимофій свій погляд на кумову люльку. Верхня його губа, накрита пристриженим, острокільчастим вусом, піднеслася трохи від долішньої і відслонила чотири пні передніх зубів. Забоїни по обох боках рота вчинилися глибшими, а зморшки лиця згуртувалися понижче очей. Тимофій усміхався, хоч до сміху не мав охоти. Але кум Танасій чинився, що не бачить кумової усміхненої оскомини, і не почастував його люлькою, тільки пакав сам.
— Таки аби-сте знали, що негаразд; я борше без їди обійдуси, єк без оцеї смолєчки.
— Га, та й у вас тепер, богу дєкувати за це, не біда, попри пана та й вам шос капне.
— Так, аби наломом було, то не мож, зважєєте, казати, але, шо правда, говіти не говію.
— Ну, ну, та я то ніби так кібзую, побережника кожде має в самі.
За сим словом урвав Тимофій бесіду. Хоч він не заспокоїв хвилевої кортячки, то все ж таки вона скоро відступила від нього. Мужицька кортячка не така химерна, як панська, що не попуститься пана, доки не наїсться по саму шию того, чого вона якраз бажає. Тимофієву кортячку прогнала його невідступна товаришка журба, що на вид його низької хижі вправді не більшала, лише давила своїм давнім важким тягарем.