Коротко кажучи, Біллі Бада, офіційно визнаного винним, засудили до страти через повішення, а що вже стояла ніч, то виконання вироку відклали до початку ранкової вахти, відступивши від заведеного в таких випадках порядку. Під час війни, як на суходолі, так і на флоті, смертний вирок, винесений трибуналом,— у польових умовах для цього часом вистачає кивка генеральської голови,— виконують відразу ж після його оголошення, як такий, що не підлягає апеляції.
Розділ дев'ятнадцятий
Бажаючи особисто сповістити в'язневі судовий вирок, капітан Вер зайшов до каюти, де той сидів, і звелів вартовому залишити їх самих.
Про що вони розмовляли після оголошення вироку, назавжди зосталося таємницею. Але ж ми знаємо характери обох чоловіків, замкнених у каюті протягом певного часу, знаємо їхні чесноти, які трапляються не так вже й часто (через що .обмежені, хай і найосвіченіші люди схильні сумніватися в них), і тому зважуємося лише на здогади. Очевидно, природно було б, якби за таких обставин капітан Вер не грався у хованки із смертником, а чесно признався, яку роль він відіграв на суді, розповівши й про те, чим керувався в своїх діях. Щодо Біллі, то він, мабуть, гідно оцінив би капітанову щирість. Його б могло навіть потішити, що капітан довірився йому в такій справі: виходить, був про нього доброї думки. Безперечно, він відчув би вдячність і за те, що його вважають за людину, здатну мужньо зустріти смертний вирок. Зрештою, могла між ними розігратись і якась бурхлива сцена. Хтозна, може, кінець кінцем, капітан Вер не стримав своїх палких почуттів, приховуваних досі під маскою стоїцизму й байдужості. Даючи волю тому первісному, що зберігало в собі людство під грубою корою формалізму, суворий фанатик військового обов'язку міг на прощання навіть ухопити Біллі в обійми, наче Авраам молодого Ісаака перед тим, як принести його в жертву, скоряючись невблаганному наказові. Та все це не більше, як здогади, адже у випадках, хоч трохи подібних до вищеописаного, коли двоє осіб керуються природним людським законом шляхетності, світові, звиклому всюди стромляти свій ніс, щастить дізнатися про їхню таємницю хіба що зрідка. Один із двох, той, хто лишається жити, пильнує її, як ока в голові, й кінець кінцем волею провидіння все впадає в святе небуття, як того й бажали в своїй великодушності обидва доброчесники.
Старший помічник був перший, хто зустрів капітана Вера після тієї розмови в каюті. Вираз страждання на капітановому обличчі, такого глибокого, на яке здатні лише сильні, натури, приголомшив офіцера, хоч на своєму п'ятдесятилітньому віку він надивився всякого. Навіть сам смертник, судячи 3 його вигуку в сцені, що її, на жаль, доведеться незабаром описати, можливо, мучився менше.
Коли події змінюються з калейдоскопічною швидкістю, врозумлива , розповідь про них може не збігатися з ними в часі, розтягтися, особ— . ливо, коли для кращого їх висвітлення потрібно раз у раз вдаватися до пояснень чи коментарів. Відтоді, як у каюту ввійшли двоє: той, кому вже не судилося залишити її живим, і той, хто залишив її як рокова-ний на смерть, — і до вищезгаданої розмови сам на сам не минуло й півтори години. А проте цього часу виявилося досить, щоб багато хто з-поміж корабельної команди почав дивуватися, чого це профос із матросом так довго затримуються в каюті (поширилася чутка, що ні той, ні другий досі не виходили з неї, хоч обидва зайшли туди на очах у всіх). Народилася ця чутка на гарматних палубах та щоглах: матроси великого військового судна де в чому схожі на селян, що помічають найменші зміни довкола себе. Отож, коли під час другої піввахти, за тихої, далеко не штормової погоди, всіх моряків зібрали на палубі, — захід незвичний у таку пору й за таких обставин,— команда загалом була готова почути якесь сенсаційне повідомлення, пов'язане з тривалою відсутністю обох моряків на своїх звичних місцях.
Море в цей час було тихе, над обрієм саме зійшов місяць, великий, майже вповні, й висріблив білу головну палубу, помережану різкими тінями від снастей та рухомих людських постатей. Коли морська піхота вишикувалася при зброї на кормовій палубі, капітан Вер, стоячи на своєму місці в колі офіцерів, звернувся до екіпажу з промовою. Він поводився сугубо офіційно, не дозволяючи собі нічого такого, що не личило б його капітанському рангові. Коротко і ясно він розказав про події в його каюті: загибель профоса, військовий суд над убивцею і винесений йому смертний вирок,— повідомивши наприкінці, що страта відбудеться завтра з початком ранкової вахти. Слово "бунт" ні разу не зірвалося з його уст. Знехтував він і слушною нагодою для мо-' ралізувань на гему дисципліни: певно, вважав, що за тодішньої обстановки на флоті покарання винуватця промовлятиме само за себе.
Якби проповідник заходився читати перед бісівським кодлом кальвіністське письмо, тиша, що запанувала б там, не була б глибшою за ту, якою матроський гурт зустрів капітанове повідомлення.
Аж ось почувся глухий гомін невдоволення. Та одразу ж за поданим знаком його прошили й заглушили пронизливі свистки боцмана та його помічників: "Перша вахта вниз!"
Спорядити покійника для похорону було доручено кільком унтерофіцерам з Клеггертової кают-компанії. Поминаючи подробиці, неістотні для нашої розповіді, додамо, що відповідної хвилини тіло профоса віддали морю з усіма жалобними почестями, належними його рангові.
Під час цієї церемонії, як і всіх інших прилюдних обрядів, спричинених трагедією на "Звитяжному", суворо додержувано звичаю. Відхилитися від нього в чому-небудь, байдуже, кого б це стосувалося, Клеггерта чи Біллі Бада, означало викликати серед команди настороженість: немає в світі пильніших охоронців звичаїв, ніж моряки, особливо ж військового флоту. Отож-бо згадана розмова в каюті поклала край будь-яким стосункам між капітаном Вером та смертником — відтепер Біллі ставав рабом звичайних передстратових приписів. Цікаво, що на той час, коли формарсового під конвоєм виводили з капітанської каюти, на судні не було вжито якихось застережних заходів, принаймні таких, що могли б привернути чиюсь увагу. Неписаний закон для офіцерів військового корабля: по змозі нічим не виявляти перед командою своєї недовіри до неї. І чим більша загроза заворушення, тим дужче вони криються зі своїми побоюваннями, хоч самі весь час насторожі.