Він худнув не тому, що переживав, а з тої ж причини, з якої будь-хто втрачає вагу. Корабельний раціон. Його було складено так, щоб підтримувати життя, що він і робив, але ніхто не замислився над тим, яке це має бути життя. Воно було жахливе, дистрофічне, голодне. Та Білл не помічав цього. У нього була більша проблема, і він потребував допомоги. Після недільних занять, наприкінці другого тижня їхнього перебування на кораблі, він залишився поговорити з першого класу Спліном, замість того, щоб разом з іншими підтюпцем бігти до їдальні.
— У мене проблема, сер...
— Не в тебе одного, але досить одного укола, щоб вилікувати її, та й не можна вважатися чоловіком, поки не перехворієш.
— У мене проблема іншого роду. Я хотів би... побачити... капелана... Сплін зблід і прихилився спиною до перегородки.
— Я все почув,— слабким голосом мовив він. — Іди обідати і, якщо ти нікому не скажеш, то я теж мовчатиму. Білл спалахнув.
— На превеликий жаль, першого класу Спліне, я не в силі запобігти цьому. Не моя вина, що я бачив його, це могло трапитись із будь-ким...
Його голос завмер, і він глянув на свої ноги, які потирали черевиком об черевик. Мовчанка панувала, аж поки врешті заговорив Сплін, але вся приязність вивітрилася з його голосу.
— Гаразд, солдате,— якщо ти так хочеш. Але, сподіваюся, ніхто з хлопців не почує про це. Обід відміняється. Ось тобі перепустка — рушай негайно.
Він щось надряпав на клапті .паперу і презирливо кинув його на підлогу, повернувся й пішов геть, поки Білл покірно підбирав записку.
Білл спускався ліфтами, йшов коридорами й переходами, підіймався по сходах. На корабельному плані було позначено, що капелан займає каюту 362-В на 89-й палубі, і зрештою Білл знайшов її — металеві двері, всіяні заклепками. Він підняв руку, щоб постукати: піт великими краплями збігав по його обличчю, а в горлі пересохло. Кісточки пальців глухо вдарили по панелі, і після нескінченної паузи притишений голос відгукнувся з іншого боку.
— Так, так, заходь, відчинено.
Білл переступив поріг і став струнко, побачивши офіцера за єдиним столом, що займав майже цілу крихітну каюту. Офіцер — наймолодший лейтенант — був ще молодий, хоча вже лисуватий. Під очима в нього залягли чорні кола, і йому не завадило б поголитися. Вузол пожмаканої краватки було зав'язано криво. Він копирсався у стосах паперів, якими було захаращено стіл, розбирав їх, перекладав з одної течки в іншу, шкрябав щось на одних і викидав у переповнений кошик інші. Коли він посунув один стос, Білл помітив табличку:
"Начальник пральні".
— Вибачте, сер,— мовив Білл,— мабуть, я помилився дверима. Я шукаю капелана.
— Це кабінет капелана, але він заступить на службу лише о 13.00, а це, як може засвідчити будь-хто, навіть такий придуркуватий на вигляд, як ти, станеться за п'ятнадцять хвилин.
— Дякую, сер. Я повернуся... — Вілл повернувся до дверей.
— Ти залишишся і працюватимеш. — Офіцер підвів червоні очі і злостиво захихотів. —Ти вляпався. Можеш розібрати звіти по носовичках. Я загубив шістсот бандажів, і вони мають бути десь там. Думаєш,легко бути начальником пральні? — він схлипнув від жалю до себе і підштовхнув височезний стос паперів до Вілла, який став розбирати їх. Задовго Перед тим, як він скінчив, сирена повідомила про кінець вахти.
— Я так і знав! — від безнадії офіцер мало не заплакав. — Цій роботі не буде кінця, навпаки, становище тільки погіршується. А ти гадаєш, що в тебе є проблеми! — Він потягся тремтливими пальцями до таблички і перевернув її. З іншого боку було написано: "Капелан". Потім вірі ухопив кінчик краватки і з силою потяг його через своє праве плече. Краватку було прикріплено до коміра, а сам комір посаджено на коліщата, які вільно оберталися по колії на сорочці. Коли комірець обертався, лунало тихе рипіння. Врешті, краватка опинилася в нього за спиною, а спереду був зворотний бік комірця — рівний, білий і холодний.
Капелан погрозив Біллеві пальцем, опустив погляд і солодко усміхнувся.
— Чим можу допомогти тобі, сину мій?
— Я гадав, що ви начальник пральні,— спантеличено мовив Вілл.
— Так, сину мій, але то лише один із тягарів, які покладено на мої плечі. У ці неспокійні часи в капеланах немає великої потреби, а от начальник пральні просто необхідний. Я докладаю усіх зусиль, щоб никонати свій військовий обов'язок.
Він скромно схилив голову.
— Але — хто ви? Капелан, який тимчасово працює начальником пральні, чи начальник пральні, що на час стає капеланом? ;
— Це таємниця, сину мій. Є речі, про які краще не знати. Але я бачу, що ти схвильований. Можна поцікавитись твоїм віросповіданням?
— Яким віросповіданням?
— Це я питаю тебе! — гаркнув капелан і на мить в ньому проглянув начальник пральні. — Як я допоможу тобі, якщо не знатиму, яку релігію ти сповідаєш?
— Фундаментальна зороастрійська.
Капелан дістав із шухляди столу запакований у пластик аркуш і став водити по ньому пальцем.
— З... З... Зен... Зороастрійська, Реформована фундаментальна. Це вона?
— Так, сер.
— Гаразд, з цим у нас не буде проблем... 215205... — він швидко набрав номер на пульті, вмонтованому в стільницю, а тоді, величним жестом із євангелістським блиском в очах, змів зі столу на підлогу папери пральні. Сховане устаткування коротко загуло, частина стільниці опустилася, і за мить з'явилася знову з чорною пластиковою скринькою, прикрашеною золотими биками, що стояли дибки.
— Зачекай секунду,—мовив капелан, відкриваючи скриньку. Спершу він розгорнув шматок білої матерії, теж розшитий биками, і накинув його собі на плечі. Поруч із скринькою він поклав грубу переплетену в шкіру книгу, а потім закрив віко скриньки і поставив на нього двох металевих биків з отворами у спинах. В одного з них він налив дистильовану воду з пластикової пляшки, в іншого — солодкої олії і підпалив її. Вілл стежив за цими знайомими приготуваннями із зростаючим почуттям щастя.
— Яке щастя,— мовив Вілл,— що ви зороастрієць. Мені буде легше говорити.
— Ніякого щастя, сину мій, тільки розумне планування. Капелан всипав дрібку товченої хаони у полум'я, і Відлові засвербіло в носі, коли наркотизовані випари наповнили приміщення.